Наше життя з чоловіком налагодилося лиш з виходом на пенсію. Діти виросли і обзавелися своїми дітьми, а ми, люди похилого віку, перебралися в приватний будинок далеко від міської метушні.
Цієї тиші та гармонії мені не вистачало півжиття, але в молодості я собі такої розкоші дозволити не могла. І ось спільними зусиллями ми накопичили грошей, придбали будиночок і переїхали за місто
Тепер у нас є будинок з невеликою ділянкою, Микола наполягав, щоб у нас був свій маленький городик. Любить він господарювати, поливати, саджати. Син із дочкою люблять у нас гостювати. Вони приїжджають зі своїми сім’ями то у вихідні, то під час відпустки та літні канікули. Звичайно, ми з Миколою раді всім.
Влітку ми всі дружно смажимо шашлики і засмагаємо на задньому дворі, онуки хлюпаються в надувному басейні. З городом діти не допомагають, вони впевнені, що зараз все можна купити в магазині. На полицях все доступно, і цінни прийнятні, тому немає сенсу потіти над огірками, якщо в тебе є гроші.
Тільки коли я закінчую заготовляти консервацію, діти тут як тут. Та й бог із нею, за допомогою. Ми ще можемо впоратися з грядками і вдвох з чоловіком, тим паче, що садимо лиш леваду, зеленину.
Приїхали діти з родинами і на Різдвяні. Ми добре посиділи, поїли шашлик. Всі розійшлися, я почала мити посуд. І тут почулася розмова із сусідньої кімнати, я прислухалася.
Моя дочка із зятем обговорювали спадщину – наш будинок. Дочка Нона сказала, що планує його продати, а на отримані гроші купити квартиру. Зять схвалив ідею і навіть згадав, що має знайомого ріелтора у місті. Потім зять намовляв мою дочку, щоб вона переконала Миколу зробити ремонт у будинку, адже так дорожче можна продати. На тому вони й зійшлися.
Від цієї розмови у мене голова розболілася. Я дуже засмутилася Виходить, що замість того, щоб працювати і накопичувати на власне житло, наша улюблена дочка вирішила піти легким шляхом. Не розумію, у кого вона така. Я завжди їй говорила, що треба покладатися лише на себе, досягати всього у житті своїми зусиллями. Невже це зять і сімейне життя так змінили Нону?
Щиро сказати, я навіть ще не думала про заповіт. А доведеться. Причому я серйозно замислююся над тим, щоб заповідати будинок сину Роману. А взагалі дуже сумно, що я не можу довіряти власним дітям. Не розумію, коли вони стали такими черствими, байдужими, ласими до матеріального майна. Я все ще сподіваюся, що неправильно зрозуміла розмову дочки й зятя. Але осад залишився, перетинатися із родиною дочки вже не хочеться. Навіть до онуків від Нони я зараз відчуваю якесь охолодження. І все думаю, як же нам з чоловіком вчинити надалі з будинком?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
