Наші валізи вже стояли біля дверей, таксі мало приїхати через 40 хвилин, а Андрій удруге за ранок знімав свою сорочку з плічка й мовчки складав її назад у шафу. Я дивилася на нього з кухні й уже знала, що він зараз скаже. За 4 роки я навчилася впізнавати цей вираз обличчя раніше, ніж він вимовляв перше слово. Катерина знову зателефонувала саме в день нашої поїздки. Цього разу вона плакала, що в будинку зникло світло, телефон майже розрядився, сусідів немає вдома, а самій їй страшно чекати електрика. Наші квитки до Чернівців коштували 3 600 грн, номер був оплачений наперед, я взяла 3 дні відпустки, а в холодильнику лежали бутерброди, які я зробила в дорогу. І все це знову мало зникнути через один дзвінок.
— Олено, я не можу її так залишити, — нарешті сказав Андрій. — Ти ж чула, в якому вона стані.
— Я нічого не чула. Ти вийшов із телефоном на балкон.
Він відвів очі.
— Мама дуже нервує. Каже, що електрик невідомо коли буде.
— Андрію, твоїй мамі 64 роки. Вона сама їздить через усе місто, ходить на ринок, оплачує рахунки, зустрічається з подругами. Чому саме сьогодні вона раптом не може 2 години побути без світла?
— Ти знову починаєш.
Я подивилася на валізу.
У ній лежала нова сукня, яку я спеціально купила для нашої поїздки. Поруч — його светр, зарядні пристрої, косметичка, маленька парасоля.
Третя наша скасована поїздка.
І четвертий рік, у якому Катерина дивовижним чином потребувала сина саме тоді, коли він збирався кудись зі мною.
— Їдь, — сказала я. — Але цього разу я валізу не розбиратиму.
Андрій насупився.
— Що це означає?
— Що я втомилася щороку пакувати одні й ті самі речі для відпустки, якої в нас немає.
Він узяв ключі.
— Я швидко. Якщо все нормально, повернуся.
За 4 роки я вже знала, що означає його «швидко».
Ми з Андрієм були одружені 7 років. Катерина спочатку ставилася до мене цілком нормально. Принаймні я так думала.
Вона жила сама у двокімнатній квартирі приблизно за 20 хвилин їзди від нас. Була активною жінкою, любила гарно вдягатися, щосуботи ходила з подругою Лідією на каву, сама їздила до сестри в Коломию.
Андрій був її єдиним сином.
Він телефонував матері майже щодня.
Мене це не дратувало.
Навпаки, спочатку я казала:
— Добре, що ти такий уважний.
Тепер від цих власних слів мені ставало смішно.
Перша наша зірвана поїздка мала бути до Львова.
Ми забронювали невеликий готель на 2 ночі. Хотіли просто гуляти містом, піти в театр, посидіти десь без поспіху.
Напередодні ввечері Катерина зателефонувала.
У неї нібито почав протікати кран у ванній.
Андрій одразу поїхав.
Повернувся майже опівночі.
— Треба завтра майстра чекати.
— Катерина не може сама його впустити?
— Вона не розуміється на тому.
— А що там розумітися? Майстер подивиться кран.
Андрій почав дратуватися.
— Олено, ну що ти хочеш? Щоб я сказав матері: «Розбирайся сама, бо ми їдемо гуляти Львовом»?
У результаті він залишився.
Я теж.
Майстер прийшов наступного дня близько обіду.
Проблема виявилася в прокладці.
Увечері Катерина зателефонувала.
— Діти, ви ж не сердитеся? Ну така вже невдача.
Я відповіла:
— Головне, що все полагодили.
— От і добре. Львів нікуди не дінеться.
Цю фразу вона потім повторювала не раз.
Другий випадок був наступного літа.
Ми хотіли поїхати в Карпати на 5 днів.
Я заздалегідь домовилася на роботі, Андрій теж узяв відпустку.
Катерині ми сказали за 2 тижні.
Вона відреагувала спокійно.
— Їдьте, звичайно. Вам треба відпочити.
За день до виїзду вона зателефонувала й сказала, що їй принесли повідомлення щодо лічильника й треба терміново розібратися.
— Я нічого там не розумію, — повторювала вона. — Прийдуть якісь люди, щось перевірятимуть. Андрію, я сама боюся підписувати папери.
Я сиділа поруч і все чула.
Андрій сказав:
— Мам, ми завтра виїжджаємо.
Настала пауза.
Потім Катерина тихо відповіла:
— Та їдьте. Я ж не тримаю. Якщо щось підпишу не те, то сама й розбиратимуся.
Я закрила очі.
Через хвилину Андрій уже дивився на мене.
— Може, перенесемо виїзд на день?
Перенесли.
Людина, яка мала прийти перевіряти лічильник, не прийшла.
Наступного дня теж.
Ми втратили частину бронювання й зрештою взагалі не поїхали, бо Андрієві зателефонували з роботи й попросили вийти раніше.
Я тоді сказала:
— Катерина знала про нашу поїздку.
— І що?
— Нічого. Просто цікаво, що всі термінові справи починаються перед нашими планами.
Він образився.
— Ти зараз звинувачуєш мою маму в тому, що в неї виникають проблеми?
— Я кажу, що помітила закономірність.
— Ти шукаєш проблему там, де її немає.
Я замовкла.
Третій випадок був уже настільки очевидним, що навіть моя сестра не повірила.
Ми купили квитки до Києва на концерт.
Катерина знала.
За 2 дні до поїздки вона запросила нас на вечерю.
Була весела, приготувала голубці, відкрила банку своїх огірків, показувала нову сумку.
— Завтра з Лідою йдемо вибирати мені пальто, — сказала вона.
У день нашого виїзду о шостій ранку вона зателефонувала Андрієві.
Сказала, що в під’їзді зламався домофон і вона не почувається спокійно, бо двері тепер можуть бути відчинені.
Я спочатку подумала, що неправильно почула.
— Домофон?
Андрій почав одягатися.
— Мама каже, якісь люди ходять під під’їздом.
— Андрію, виклич їй майстра.
— Вона сама.
— Твоя мама не сама. У будинку десятки квартир.
— Олено, я просто заїду.
— У нас потяг.
— Встигнемо.
Не встигли.
Наступний квиток коштував значно дорожче.
На концерт ми приїхали майже перед початком, виснажені й роздратовані.
У готелі я сказала:
— Наступного разу я їду сама.
Андрій образився.
— Через маму?
— Ні. Через тебе. Катерина телефонує, але рішення щоразу приймаєш ти.
Він мовчав.
Я думала, що він почув.
Помилилася.
Четверта історія трапилася на моє 40-річчя.
Я не хотіла ресторану.
Запропонувала поїхати на вихідні до Кам’янця-Подільського.
Андрій погодився.
Подарував мені невелику валізу American Tourister і пожартував:
— Щоб ти більше не казала, що ми нікуди не їздимо.
Я відповіла:
— Головне, щоб валіза нарешті побачила дорогу.
Катерина знала, що це подарунок на мій день народження.
Вона навіть сказала:
— Оленко, цього разу я вам точно не заважатиму.
Увечері перед виїздом вона подзвонила.
У її холодильнику нібито з’явився дивний звук.
— Андрію, я боюся, що він до ранку перестане працювати. Там морозилка повна.
Я почула це й просто вийшла з кімнати.
Андрій зайшов за мною.
— Я на годину.
— Ні.
Він здивувався.
— Що «ні»?
— Ти не на годину. Ти поїдеш. Потім треба буде шукати майстра. Потім майстер не зможе. Потім мама попросить перевезти продукти до нас.
— Ти перебільшуєш.
— Добре. Їдь.
Він поїхав.
Повернувся через 4 години з двома пакетами заморожених продуктів.
Я навіть засміялася.
— Серйозно?
— Майстер буде завтра.
— А ми?
— Олено, це холодильник.
— А це мій день народження.
Він мовчав.
Наступного ранку ми нікуди не поїхали.
Майстер прийшов.
Холодильник Bosch працював нормально.
Шумів вентилятор.
Катерина сказала:
— Ну звідки я могла знати?
Після цього я перестала обговорювати з нею наші плани.
Андрія теж попросила нічого не розповідати.
Але він усе одно говорив.
— Це ж мама. Чого приховувати?
Так ми дійшли до Чернівців.
Після ранкового дзвінка Катерини Андрій поїхав.
Я залишила валізу біля дверей.
Таксі скасувала.
Квитки не здала.
Мені було цікаво, що станеться цього разу.
Близько одинадцятої Андрій написав:
«Електрика ще немає. Я тут побуду».
Я відповіла:
«Добре».
Пішла в магазин.
Купила каву Lavazza, сир, виноград і батарейки.
В аптеці біля каси почула:
— Олено?
Обернулася.
Переді мною стояла Лідія — подруга Катерини.
— А ви що тут? — здивувалася вона.
— Живу неподалік.
— Я думала, ви вже поїхали.
Мене наче хтось зупинив.
— Куди?
— У Чернівці. Катя казала, що ви їдете.
Я усміхнулася.
— Не поїхали. У неї світло зникло.
Лідія здивовано підняла брови.
— У Каті?
— Так.
— Дивно.
— Чому?
Лідія помовчала.
— Та нічого. Просто вона мені вранці писала, що збирається на ярмарок у сусіднє містечко. Там сьогодні виставка квітів і меду. Наші жінки автобус замовили.
У мене похололи руки.
— Вона поїхала?
— Мабуть. Я мала з ними, але внучка приїхала, то залишилася.
Я вийшла з аптеки й сіла на лавку.
Не дзвонила Андрієві.
Не дзвонила Катерині.
Просто чекала.
О 13:20 мені прийшло повідомлення від Лідії.
«Олено, я, мабуть, зайве сказала. Але Катя таки поїхала. Дівчата фотографії скинули».
Під повідомленням було фото.
Катерина стояла біля прилавка з кошиками меду.
У світлому пальті.
У сонцезахисних окулярах.
В одній руці тримала паперовий стаканчик, у другій — пакет.
Поруч усміхалися ще 3 жінки.
Я дивилася на фотографію хвилину.
Потім переслала її Андрієві.
Без слів.
Він зателефонував майже одразу.
— Звідки це в тебе?
— Неважливо.
— Олено…
— Ти зараз де?
— У мами.
— А мама де?
Тиша.
— Андрію, мама де?
Він важко видихнув.
— Її немає.
— А світло?
— Є.
Я засміялася.
— Звичайно.
Він повернувся через годину.
Я сиділа на кухні.
Валіза все ще стояла в коридорі.
Андрій сів навпроти.
— Я подзвонив їй.
— І?
— Вона сказала, що світло дали швидко, а потім жінки покликали її на ярмарок.
— І ти повірив?
— Ні.
Вперше за 4 роки він сказав це одразу.
— Я запитав сусідку, — продовжив Андрій. — Світло в будинку взагалі не зникало.
Я мовчала.
Він потер обличчя руками.
— Вона вигадала.
— Так.
— І раніше, мабуть…
— Андрію, не «мабуть».
Я встала.
— Кран перед Львовом. Лічильник перед Карпатами. Домофон перед Києвом. Холодильник перед моїм днем народження. Тепер електрика перед Чернівцями. Скільки ще треба?
— Чому ти раніше не сказала так прямо?
Я навіть не повірила.
— Я 4 роки це кажу.
— Я думав, ти її просто не любиш.
— А я думала, ти одного дня помітиш, що твоя мама чудово справляється з життям, доки ми не збираємо валізи.
Він опустив голову.
Увечері Катерина сама приїхала.
З пакетиком меду.
Наче нічого не сталося.
— Я вам гостинець привезла.
Андрій не запросив її на кухню.
Вони стояли в коридорі.
— Мам, навіщо ти сказала, що в тебе немає світла?
Катерина одразу подивилася на мене.
— Уже нажалілася?
Я встала.
— Не переводьте це на мене.
— А я з тобою не говорю.
Андрій сказав:
— Зате я говорю. І хочу почути відповідь.
Катерина почала пояснювати, що вранці щось блимало, що їй стало тривожно, що вона не знала, чи надовго.
Андрій перебив:
— Сусідка сказала, що світло не зникало.
Катерина замовкла.
— То ти сусідів тепер опитуєш?
— Мам, досить.
Вона образилася.
— Я тебе виростила. Я стільки для тебе зробила. А тепер якась поїздка важливіша за матір?
Я побачила, як Андрій стиснув губи.
Раніше після такої фрази він уже виправдовувався б.
Цього разу ні.
— Не поїздка, мам. Моя сім’я.
— А я хто?
— Ти моя мама. Але Олена — моя дружина. І я 4 роки дозволяв тобі робити так, щоб наші плани залежали від твого настрою.
Катерина повернулася до мене.
— Це ти його налаштувала.
Я відповіла спокійно:
— Ні. Ви самі сьогодні поїхали на ярмарок.
— Я маю право жити своїм життям!
— Саме так, — сказав Андрій. — І ми теж.
Катерина почала плакати.
Говорила, що стала непотрібною.
Що син віддалився.
Що раніше він завжди приїжджав.
Андрій вислухав.
Потім сказав:
— Я приїду, якщо тобі справді буде потрібна допомога. Але відтепер, якщо ми кудись їдемо, я не скасовую поїздку через кран, холодильник, домофон чи інші справи, які можна вирішити майстром. Більше ні.
Катерина пішла сердита.
Мед залишила на тумбочці.
Наступного ранку я прокинулася о сьомій.
Андрій уже був на кухні.
— Збирайся.
— Куди?
— На вокзал.
— Наші квитки вчорашні.
— Я купив нові.
Я подивилася на нього.
— А якщо мама подзвонить?
Він узяв телефон і вимкнув звук.
— Передзвоню ввечері.
Ми все-таки поїхали до Чернівців.
Не на 3 дні.
На 2.
Втратили гроші за першу бронь і квитки.
Але вперше за довгий час я сиділа у вагоні й не чекала, що Андрій зараз скаже: «Треба повертатися».
Катерина телефонувала 4 рази.
Потім написала:
«Бачу, вам тепер не до матері».
Андрій прочитав.
Телефон поклав у кишеню.
Відповів їй лише ввечері.
Після повернення стосунки змінилися.
Не стали ідеальними.
Катерина кілька тижнів говорила з сином сухо.
Мені майже не телефонувала.
Потім поступово заспокоїлася.
Одного разу в неї справді зламався змішувач.
Вона подзвонила Андрієві.
Він запитав:
— Вода перекривається?
— Так.
— Тоді я дам номер сантехніка.
— А сам не приїдеш?
— Сьогодні ні.
Я стояла поруч і чекала старої реакції.
Її не було.
Андрій спокійно закінчив розмову.
Через годину Катерина сама викликала майстра.
Виявилося, могла.
Наступної весни ми запланували 5 днів у Закарпатті.
Катерині Андрій повідомив про це за кілька днів.
Вона відповіла:
— Добре. Гарно вам відпочити.
Я не повірила.
У день виїзду телефон Андрія задзвонив о сьомій ранку.
Ми обоє подивилися на екран.
«Мама».
Я навіть засміялася.
Він відповів.
— Так, мам.
Я чула лише його частину розмови.
— Зрозумів… А вода перекрита?.. Добре… Номер майстра я тобі зараз скину… Ми вже виїжджаємо… Так, передзвоню ввечері.
Він поклав телефон.
— Що цього разу?
— Підтікає бачок.
— І?
Андрій узяв валізу.
— І сантехнік чудово впорається без мене.
Ми зачинили квартиру й пішли до ліфта.
Ніхто не святкував перемогу.
Ніхто не доводив Катерині, що вона програла.
Просто вперше чужа терміновість перестала автоматично ставати нашою.
І знаєте, що було найдивніше?
Світ не зупинився.
Катерина навчилася сама викликати майстрів, домовлятися із сусідами й вирішувати побутові справи. Андрій не перестав бути її сином. Він так само телефонував, приїжджав, привозив продукти й допомагав, коли допомога справді була потрібна.
Змінилося лише одне.
Тепер слово «мама» більше не означало, що наша валіза знову повернеться з коридору в шафу.
А як би ви вчинили на місці Олени: чекали б роками, поки чоловік сам побачить цю закономірність, чи поставили б питання руба вже після другої зірваної поїздки?
