Наші з чоловіком рушники були розвішані по окремих кутках у ванній кімнаті і боронь Боже, щоб хтось, навіть я, доторкнувся до нього хоч пальцем. Я знала всі “причуди” Артема, але не раз отримувала прочухана, бо не там тарілку залишила, або ж не туди взуття поставила. Та одного разу до нас в гості завітала спільна подруга Оксана. Як же мені було соромно за поведінку чоловіка. І так, спойлер – ми розлучилися
– Ти це бачила? – голос Артема пролунав із ванної кімнати, різкий і знервований.
– Що саме? – відповіла я, підійшовши до дверей. Він стояв, тримаючи в руці мій блакитний рушник, яким я витерла руки, перш ніж йти на роботу.
– Це ж мій рушник! Я просив його не чіпати. Він тільки для обличчя, а ти ним руки витерла? – він навіть не приховував свого роздратування.
– Артеме, це чистий рушник, щойно випраний! І я просто витерла ним руки. Хіба це така трагедія? – моє терпіння вже було на межі. Його одержимість чистотою та правилами в побуті давно перетворила наше життя на щось чорне.
– Ти ніколи нічого не слухаєш! Це моє, а це твоє! Ти завжди робиш все по-своєму! Я не хочу більше про це говорити! – він кинув рушник мені в обличчя і вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвеніло скло у вітальні. Тоді я ще не знала, що цей нещасний рушник стане символом кінця.
Мене звати Вероніка, мені тридцять три роки, і два тижні тому я подала на розлучення.
Коли я сьогодні сиділа в офісі, дивлячись на обручку на безіменному пальці, я не відчувала полегшення. Відчувала лише втому. Сім років спільного життя, шість років шлюбу, і все розвалилося через таку дрібницю, як рушник. Або, якщо бути чесною, не через рушник, а через усе те, що він символізував. Наше спільне життя з Артемом вже давно нагадувало не сімейний затишок, а казарму з чітким розкладом і суворими правилами, які встановлював він.
Наш шлях до спільного життя почався як гарна казка. Ми зустрілися в туристичному поході в Карпатах, коли мені було двадцять шість, а йому – двадцять вісім. Артем був інженером, розумний, дотепний, надійний – таким він здавався мені тоді. Він так красиво говорив про наші майбутні подорожі, про те, як ми виховаємо дітей, про будинок із великими вікнами.
Я швидко закохалася. Через пів року ми вже жили разом у його орендованій квартирі в Києві, а ще через рік я сказала йому так у старовинному замку в Чехії. Все було чудово, поки ми не переїхали у своє житло – двокімнатну квартиру, яку ми купили на спільні заощадження та іпотеку.
Саме тоді його правила почали заповнювати кожен куточок нашого простору. Спочатку це здавалося милим – як він дбає про порядок! Артем виявився фанатом чистоти. Кожен предмет мав своє місце, і боже збав його пересунути. На холодильнику висів список, що і як ми повинні робити:
Понеділок: Велика чистка ванної кімнати.
Середа: Миття підлоги на кухні та коридорі.
П’ятниця: Генеральне прибирання вітальні.
І це крім щоденного обов’язкового вирівнювання рушників, миття посуду відразу після їжі та протирання столу. Якщо я втомлена приходила з роботи і хотіла відпочити, на мене чекав допит:
– Вероніко, чому ця чашка досі стоїть біля комп’ютера? Хіба важко віднести її на кухню?
– Артеме, я щойно прийшла. Через п’ять хвилин віднесу.
– А чому не зараз? Накопичувати бруд – це огидно. Це правило номер три, пам’ятаєш?
З кожним роком його вимоги ставали абсурднішими. Рушники у ванній кімнаті були розділені на його і мої, а потім ще й на рушники для рук, для обличчя і для тіла. Його мали лежати ідеально складеними і симетричними до краю полиці. Якось наша спільна знайома, Оксана, зайшла в гості і ненароком поклала свій телефон на його місце на журнальному столику. Артем застиг на мить, потім різко взяв телефон і поклав його на інший край столика, пробурмотівши:
– Це місце для пульта. Тут він має бути.
Оксана лише знизала плечима, але мені стало дуже ніяково.
Наше романтичне життя теж стало таким же – за розкладом і за правилами. Артем вимагав, щоб ми приймали душ заздалегідь, щоб обидва були свіжі та ідеально чисті, і не дай бог було хоч трохи безладу на ліжку. Спокій і розслаблення повністю зникли з наших стосунків.
Дітей ми не планували, хоча я дуже хотіла. Він постійно відкладав:
– Нам треба спочатку закрити іпотеку, а потім думати про дитину. Дитина – це купа безладу, ти розумієш?
Насправді, він просто боявся, що дитина зруйнує його ідеальний, стерильний світ.
Одного разу ми поїхали на спільний відпочинок до Одеси. Я сподівалася, що зміна обстановки допоможе, що він розслабиться, але ні. У готельному номері він одразу ж почав переставляти меблі, щоб вони стояли правильно, зручно для нього, і перевіряти білизну на наявність найменших плям.
– Вероніко, а ти чому не витерла пісок повністю з тапочок? Подивися, вся підлога в дрібних крихтах! – знову він почав.
– Артеме, ми щойно з пляжу! Це пісок! Ми на морі! – я вже ледь стримувалася.
– Це не виправдання! Ввічливість та чистота – це ознака поваги до себе та інших. Помий тапочки ще раз і витри підлогу.
Я заплакала тоді. Не від образи, а від безсилля. Усе моє життя перетворилося на виконання його правил.
А потім стався той випадок із рушником. Я прийшла з роботи, втомлена, зла і голодна. Він чекав на мене у вітальні.
– Де ти була? – холодним тоном запитав він.
– На роботі, де ж ще? – відрізала я.
– Ти запізнилася на двадцять хвилин. Ми ж домовилися, що вечеряємо рівно о сьомій.
– Я не встигла, Артеме!
– Я цілий день працював, щоб забезпечити нас, а ти не можеш прийти вчасно на вечерю, яку я приготував? Це не повага!
Саме тоді я й не стрималася.
– Яка повага? Ти всю нашу повагу вбив своїми правилами! Ти перетворив наш дім на ідеальну, але порожню вітрину! Ти бачиш лише бруд і безлад, а не мене! Я більше не хочу жити з перевіряльником!
Він підвівся, вражений моїм тоном.
– Ти про що зараз? Я просто хочу порядку!
– А я хочу жити, а не прибирати! Я хочу почуватися затишно, а не як солдатка на перевірці! Я подаю на розлучення, Артеме! Досить цього цирку!
Наступні два тижні були суцільним холодним мовчанням і офіційними розмовами. Я звернулася до адвоката, зібрала найнеобхідніші речі й переїхала до своєї сестри Світлани. Артем навіть не намагався мене зупинити. Він лише вимагав чіткого поділу майна. Він більше хвилювався про те, чи залишилися його ідеальні чашки неушкодженими, ніж про те, що наш шлюб закінчився.
Кінець історії був не про примирення. Я стояла в холі нашої квартири востаннє, забираючи свою валізу, до якої поклала лише необхідне. Артем стояв біля дверей, дивився на мою валізу, а не на мене.
– Ти впевнена? – запитав він тихо, дивлячись на наші випрані рушники, які ідеально лежали на полиці.
– Так, Артеме, впевнена. У тебе ідеальний дім, але в ньому немає місця для мене. Ти залишаєшся зі своїм порядком, а я йду шукати своє життя.
Я зачинила за собою двері й пішла. Не озираючись.
Я закрила ноутбук, зітхнула і подивилася у вікно. Сонячний день. Я вільна, але сама. Тепер я починаю все спочатку. Можливо, комусь моя історія здасться надуманою, незначною. Мовляв, через рушник і чистоту розлучатися – це дивна причина.
Але я точно знаю, що незначних речей у стосунках не буває. Вони накопичуються і зрештою руйнують усе.
А як ви вважаєте? Чи можуть такі дрібниці, як нав’язлива чистота або постійний контроль, стати справжньою причиною для кінця стосунків?
