fbpx
життєві історії
Нашій родині довелося три місяці прожити у рідних чоловіка, і після цього я все ніяк не можу прийти до тями і забути все те, що було там. Рідні чоловіки живуть у селі, дуже далеко від нашого міста. А молодший брат так і не оформив будинок на себе до кінця, хоча решта всі написали відмову від спадщини на його користь

Нашій родині довелося три місяці прожити у рідних чоловіка, і після цього я все ніяк не можу прийти до тями і забути все те, що було там.

Рідні чоловіки живуть у селі, дуже далеко від нашого міста. Бачилася я з ними у своєму житті лічені рази. З усіма склалися начебто нормальні взаємини. Був колись невеликий конфлікт тільки з сестрою чоловіка – вона і свекруха погано ставилися до однієї з невісток, я одного разу стала на її захист, коли її обговорювали при мені.

Через це я вважала зовицю не дуже гарною людиною. Взагалі, до тісного спілкування з ріднею чоловіка я не прагнула, соромилася, не знала, про що з ними розмовляти. Мені не подобалося, що чоловік завжди ставить свою рідню на перше місце на шкоду мені та нашій дитині, а рідня його часто використовує.

І тут настабють тепершні часи. У нашому місті починають звучати сирени, у сусідніх містах щосили летять ракети, місту теоретично загрожує блокада. Ми – я, чоловік, дитина, моя мама – вечори проводимо в підвалі нашого під’їзду, непризначеному для таких цілей. Потім у середині ночі повертаємось додому, спимо по черзі, якщо лунає сирена, знову біжимо до підвалу. День проходить у полюванні за продуктами та ліками.

Дитина, якій 2 роки, боїться йти до підвалу, плаче. Безумовно, багатьом у країні було набагато гірше, ніж нам. Але й ми були злякані та пригнічені.

Один із братів чоловіка і сестра дзвонили нам з першого дня війни і питали, чи не бажаємо ми виїхати до їхнього села. Виїхати було дуже складно – своєї машини ми не маємо, залишався поїзд. На поїзд сісти було неможливо, дістатися вокзалу теж був ще той квест.

Ми тягли 8 днів, потім зважилися їхати. Нам просто фантастично пощастило подолати всі перепони і дістатися до пункту призначення.

Ми приїхали до батьківського будинку чоловіка, де він народився та виріс. Його мами не стало рік тому. За її усним розпорядженням будинок дістався молодшому, коханому синові. Інші діти у шлюбі і живуть у подружжя, свого нічого в них немає. Але всі залишилися прописані у батьківському домі.

А молодший брат так і не оформив будинок на себе до кінця, хоча решта всі написали відмову від спадщини на його користь. Тобто молодший брат, начебто, і власник будинку, а начебто і ні. І приїхали ми, виходить, до нього у гості. Але з іншого боку, до будинку, де чоловік жив, прописаний і теоретично має право жити.

При цьому особисто нас брат чоловіка не запрошував, а запрошували нас до інших родичів, які у себе нас поселити не могли. І про наш намір приїхати він дізнався лише, коли ми вже їхали поїздом. Мені це не подобалося, я спитала б дозволу спочатку, але чоловік так вирішив. Адже будинок і його рідний, якоюсь мірою.

Молодший брат одружився напередодні нашого приїзду. Із дружиною до весілля зустрічався кілька років. Надзвичайно краси дівчина. Від першого шлюбу вона має сина, якому 12 років. До цього приїзду здавалася мені досить адекватною.

Як же я помилялася!

На момент приїзду вона була при надії на 7 місяці. Відчувала себе чудово, пурхала і спокійнісінько виконувала всіляку роботу.

Перші кілька днів ми прожили спокійно. А потім вона почала прискіпуватися до мене через дрібниці. Якщо я намагалася щось сказати на свій захист, вона замикалася в кімнаті. Виходило, що я змусила переживати її, і мені доводилося вибачатися, хоч я ні в чому не була винна.

А потім вона влаштувала сцени, що ми вмикаємо газовий обігрівач на ніч. Були перші дні квітня, погода стояла досить холодна, вночі мінусова температура. У кімнаті була морозильник, стіни давали сильний холод чомусь. Обігрівач був хитро встановлений у ніші між двома кімнатами. В одній спали брат чоловіка з дружиною та її сином від першого шлюбу, а в іншій – я, чоловік та дитина. Моїй дитині було холодно, вранці руки ноги були холодні. І так, мій чоловік включав цей обігрівач.

У результаті братова дружина запитала мене з викликом: «Вам що, холодно?». І коли я відповіла, що холодно дитині, на мене почався крик, що вона при надії, їй спекотно. Тут слід зазначити, що дівчина дуже холодолюбна – разом з братом чоловіка і сином від першого шлюбу вони щозиму купалися в ополонці, взимку бігають подвір’ям у шортах і майках.

Також мені було пред’явлено, що я шумлю вночі, коли готую суміш дитині, і дуже часто входжу і виходжу з кімнати вдень – через це бідолаха не може спати ні вночі, ні вдень, я її бужу. Також ми були не такі, що приїхали та зайняли кімнату її сина від першого шлюбу, і тепер він змушений спати з ними та заважає їм.

А ще у них величезний борг тепер за газ через нас (на момент нашого приїзду борг уже був, заплатити за газ за час нашого проживання ми не могли, у нас був мінімум грошей із собою – я в декреті, чоловік був без роботи довгий час, у його рідні ми жили на гроші, які позичали у маминих знайомих, мої декретні і пенсію моєї мами).

Далі було підключено чоловіків. І, як я не захищала дитину, все ж таки господарі заборонили включати обігрівач. Мій чоловік шукав вихід і компроміс, і попросив у брата дозволу зняти з ванної електричний, слабший обігрівач та поставити біля ліжечка нашої дитини. Це викликало обурення, але брат дозволив. Цей обігрівач до ладу не грів, я молилася, щоб дитина не застудилася, і в цьому мені таки пощастило, все обійшлося.

За кілька днів випав сніг. Дружина брата, яка кричала, що у квітні місяці ніхто не включає обігрівач, увімкнула його, бо холодно було їй і хвилястим папужкам – їхнім вихованцям, чия клітка стояла в їхній кімнаті. Без коментарів.

Надалі вона вернула від нас носа весь час нашого перебування там. Я намагалася якомога рідше стикатися з нею. Було почуття, що нас всі зневажають за те, що ми приїхали туди, що ми не маємо грошей, і ми не можемо заплатити братові чоловіка за проживання.

Але ж це був батьківський будинок чоловіка. І його рідний брат. І моя дитина теж була їхнім родичем.

Тим часом нам не можна було взяти чашку з шафи, яку купувала ще мама чоловіка, і яку він пам’ятав з дитинства.

Мені здавалося, що просто брат із дружиною недооцінюють небезпеку в нашій країні і не розуміють, чому ми поїхали. У їхніх краях все було тихо.

А потім у сусідній район прилетіла ракета. Ну, тепер вони зрозуміють, чому ми змушені були поїхати, думала я. Тепер їм стане соромно за таке ставлення до нас. Адже і їм буде страшно за себе та дітей. Але ні, страшно за себе стало, а ось ставлення до нас залишилося таким самим.

Інші родичі чоловіка мене також розчарували.

Дружина іншого брата, що живе по сусідству, та сама, яку я колись захищала, при зустрічі була мила, але в присутності господині будинку, в якому ми жили, вдавала, що не спілкується з нами. Коли ми змушені були позичати в неї гроші на їжу, вона вимагала, щоб мій чоловік виконав для неї одну важку роботу. Він би виконав і так, але вона не просила доти, доки ми не стали їй зобов’язані.

Ще один брат «забув» запросити нас на день народження доньки – хрещениці мого чоловіка. Ми привітали її по Вайберу, а за пару днів вся рідня, раптом, зібралася разом, піднялася і кудись роз’їхалася на своїх машинах. Тут до нас дійшло, що вони всі вирушили на свято. У результаті брат чоловіка все ж таки зателефонував нам, але ж нас і спробували зробити винними — мовляв, навіщо взагалі хрещеному батькові запрошення, він і так має приходити. І ніхто б, очевидно, нам не зателефонував, якби не сестра чоловіка, яка сама заступилася за нас і порушила це питання.

Сестра чоловіка, на мій подив, виявилася єдиною, хто зберіг до нас людське ставлення.

Ми були неймовірно щасливі, коли в нашому місті стало безпечніше, і ми змогли повернутися. Залишилися повинні за комунальні послуги братові чоловіка і маємо повернути борг дружині другого брата. Поки що не маємо такої можливості, цей обов’язок пече, як вогонь.

Чоловік здивований поведінкою улюбленої рідні, але, схоже, все одно їм все пробачить. Я ж розумію, що тепер ми у разі небезпеки до них все одно не приїдемо. Хоча ми їм все одно, виходить, зобов’язані і повинні бути вдячні, що хоч якось прийняли. Дуже розчарована в людях, не хочеться більше бачити рідню чоловіка.

Поки жива була свекруха, чоловік вкладав великі гроші у ремонт того будинку, де ми жили. Давав гроші на термінове лікування молодшому братові. Постійно купував подарунки дітям усіх братів і допомагав їм фінансово, коли вони мали потребу.

Як можна так це все забути і так ставитися до людей, які потрапили в халепу? Дякувати Богу, у нас було все не так погано. Але у скількох людей у сусідніх містах зруйноване житло… А якби у нас було так, і ми змушені були б жити у тому будинку, доки не заробимо на свій новий? Лячно навіть уявити. І ще невідомо, що буде далі.

Автор: Анна

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.