fbpx

Нашому “особливому” Ромчику було років три. Ми стали біля жінки, яка, я точно знала, виходить на найближчій зупинці. І ось настав час їй виходити, я видихнула з полегшенням, що нарешті посаджу дитину. – Олю, Олю! Ходи сюди! Сядеш собі, бо я виходжу. – Ця Оля минає мене, дитину, і просто сідає на це місце. Ви не можете собі уявити мого стану

Побачила сьогодні в парку, як дивно люди дивилися на маму, яка веде за руку свою “особливу” дитину.

Люди, невже ви на стільки необізнані? В час, де стільки інформації, інтернет, телебачення…

Після побаченого хочеться розказати вам свою історію, якій вже більше десяти років.

У нас з чоловіком перший син народився з особливими потребами. Жили ми тоді в селі, де люди знають один одного. Не буду описувати той стан, коли ми ближче до двох років дізналися, що він у нас “особлива дитина”, це геть інша історія.

Чоловік у мене чудовий, ми разом спершу поплакали, але зрозуміли, плач тут не допоможе. Де ми тільки не були, в яких українських світил не обстежувались.

В перші роки життя Ромчик був гіперактивною дитиною. Ми з села їздили до Львова на процедури, плавання, і всього-всього багато різного.

Ромчик не міг вести себе чемно, а їздили ми в той час в громадському транспорті, бо своєї автівки ще не мали. До сьогодні пам’ятаю погляди людей… але якби ж то все закінчувалось лише поглядами.

– Він у тебе зовсім не вихований. Займіться його вихованням, – і тому подібне я чула раз у раз.

Це говорили люди, які знали про нашу ситуацію…

Коли я сідала в маршрутку (це транспорт, наш, місцевий), вона вже була заповнена. Я вже приблизно знала, хто буде виходити через дві зупинки, в районному центрі, бо ми з Ромчиком їхали до самого Львова, а це кілометрів 60.

Стояти з ним мені було дуже важко. Він весь час крутився, хникав. Я його трохи на руках тримала, трохи він наприсядки їхав. Йому було років три-чотири. Ми стали біля жінки, яка, я точно знала, виходить на найближчій зупинці. І ось настав час їй виходити, я видихнула з полегшенням, що нарешті посаджу дитину.

– Олю, Олю! Ходи сюди! Сядеш собі, бо я виходжу.

Ця Оля відпихає мене, дитину, і просто сідає на це місце. Ви не можете собі уявити мого стану…

Ця сама ситуація повторювалась декілька разів, і завжди з тою самою жінкою, яка жила в кінці села.

Минуло багато років. Ми з чоловіком навчилися жити з Ромчиком. Мало того, у нас з’явилася ще донечка. Ми добре стоїмо на ногах, у нас свій бізнес, автівка. Жити ми переїхали до Львова, щоб бути ближче до людей, які допомагають нашому сину.

І ось недавно розмовляла з мамою по телефону, а вона мені каже: “Ти знаєш, у Стефи, що в кінці села живе, внук народився – дуже хворий. Ось, гроші збираємо”.

Ця Стефа, це та сама жінка, яка всіма силами робила те, щоб я не сіла в маршрутці на її місце.

Господь високо, і все бачить.

Я не тримаю на цих людей зла. Навіть перевела кошти на лікування цієї дитинки. Просто хочу, щоб люди, в першу чергу, були – людьми!

Автор – Наталя У

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page