Побачила сьогодні в парку, як дивно люди дивилися на маму, яка веде за руку свою “особливу” дитину.
Люди, невже ви на стільки необізнані? В час, де стільки інформації, інтернет, телебачення…
Після побаченого хочеться розказати вам свою історію, якій вже більше десяти років.
У нас з чоловіком перший син народився з особливими потребами. Жили ми тоді в селі, де люди знають один одного. Не буду описувати той стан, коли ми ближче до двох років дізналися, що він у нас “особлива дитина”, це геть інша історія.
Чоловік у мене чудовий, ми разом спершу поплакали, але зрозуміли, плач тут не допоможе. Де ми тільки не були, в яких українських світил не обстежувались.
В перші роки життя Ромчик був гіперактивною дитиною. Ми з села їздили до Львова на процедури, плавання, і всього-всього багато різного.
Ромчик не міг вести себе чемно, а їздили ми в той час в громадському транспорті, бо своєї автівки ще не мали. До сьогодні пам’ятаю погляди людей… але якби ж то все закінчувалось лише поглядами.
– Він у тебе зовсім не вихований. Займіться його вихованням, – і тому подібне я чула раз у раз.
Це говорили люди, які знали про нашу ситуацію…
Коли я сідала в маршрутку (це транспорт, наш, місцевий), вона вже була заповнена. Я вже приблизно знала, хто буде виходити через дві зупинки, в районному центрі, бо ми з Ромчиком їхали до самого Львова, а це кілометрів 60.
Стояти з ним мені було дуже важко. Він весь час крутився, хникав. Я його трохи на руках тримала, трохи він наприсядки їхав. Йому було років три-чотири. Ми стали біля жінки, яка, я точно знала, виходить на найближчій зупинці. І ось настав час їй виходити, я видихнула з полегшенням, що нарешті посаджу дитину.
– Олю, Олю! Ходи сюди! Сядеш собі, бо я виходжу.
Ця Оля відпихає мене, дитину, і просто сідає на це місце. Ви не можете собі уявити мого стану…
Ця сама ситуація повторювалась декілька разів, і завжди з тою самою жінкою, яка жила в кінці села.
Минуло багато років. Ми з чоловіком навчилися жити з Ромчиком. Мало того, у нас з’явилася ще донечка. Ми добре стоїмо на ногах, у нас свій бізнес, автівка. Жити ми переїхали до Львова, щоб бути ближче до людей, які допомагають нашому сину.
І ось недавно розмовляла з мамою по телефону, а вона мені каже: “Ти знаєш, у Стефи, що в кінці села живе, внук народився – дуже хворий. Ось, гроші збираємо”.
Ця Стефа, це та сама жінка, яка всіма силами робила те, щоб я не сіла в маршрутці на її місце.
Господь високо, і все бачить.
Я не тримаю на цих людей зла. Навіть перевела кошти на лікування цієї дитинки. Просто хочу, щоб люди, в першу чергу, були – людьми!
Автор – Наталя У
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook