У мене була бабуся Тома. Всі її у нашому дворі любили, вона пекла і смажила найсмачніші пиріжки і всі мої друзі забігали до неї на смаколики і просто побалакати. Чудова жінка, що у вісімдесят ще на фітнес бігала, легенький, звичайно. І собак любила.
У бабусі Томи свій мопс був, з моєю собачкою сиділа періодично. До себе брала іноді і підопічних добрих знайомих на кілька годин, казала, будинок, мовляв, великий, їжі багато – нехай відпочивають. “Собача відпустка” – так вона називала.
І ось коли бабусі Томи моєї не стало, плакали ми всією компанією.
Насправді бабуся Тамара була мені двоюрідною.
І через півроку виник онук. Рідний. Із правами на спадщину. А за заповітом мені все відписано. Будиночок, ділянка, але з умовою — я дбатиму про собаку.
Онук дізнався – до суду. Первинне право успадкування, як воно там називається, так? Словом, будинок хоче відсудити. Там реально гігант – купа кімнат, інтер’єри, посуд, меблі. Бабуся комфорт і красу любила, вона взагалі жінка зі смаком була.
А онука до цього вісім років не було видно. Не дзвонив, не цікавився. На прощання не поїхав. І тут дізнався – намалювався.
Ну добре, будинок, посудимось. Але пес? Кудись же подіне, собаки йому не треба.
Та і будинок, щиро кажучи, я хочу. Ну, а чому ні. Я мопса обожнюю, і утримувати господарство зможу, гроші є, голова на плечах. От і бігаю юристами, хто що скаже. Вникаю. Вірю, що правда на моєму боці. Що не можна ось так просто обійти заповіт.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
