Ніколи не думала, що мій син зіткнеться з такими проблемами в особистому житті. У нашій сім’ї особлива атмосфера: ми ставимося один до одного не тільки з ніжністю, але і з повагою. У нас не прийнято підвищувати голос, пред’являти претензії. Кожен сам прекрасно усвідомлює міру відповідальності по відношенню до близьких, а також свої обов’язки.
Ми вміємо домовлятися між собою, намагаємося не доставляти прикрощів, не порушувати особистий простір. Загалом, наш Мирон завжди легко адаптувався в соціумі, умів знаходити спільну мову з різними людьми. Плюс до всього він дуже гарний собою, до того ж розумний і, смію заявити, талановитий.
Ми всі за освітою художники, і кожен знайшов себе в своїй сфері. Я оформляю книги, чоловік займається рекламою на телебаченні, а син захопився дизайном. Ще зі школи дівчата просто обривали його телефон, але вперше закохався він лише в інституті і, на жаль, без відповіді. Тому що його обраниця давно була в парі і відразу ж після закінчення навчання вийшла заміж.
Що ж, перший досвід виявився невдалим, але ми сподівалися, що все у нього попереду. До того ж життя Мирона настільки цікаве і різноманітне, що страждати йому просто ніколи: він багато подорожує, часто автостопом, завзятий велосипедист і байдарочник, об’їздив зі своїми друзями вже мало не весь світ.
І ось одного разу син оголосив нам, що збирається орендувати квартиру.
– Невже нарешті закохався? – зраділи ми. Питання було не простим: останнім часом помічали, що очі його просто світяться, додому він повертався пізно, а то і зовсім не приходив, правда, завжди попереджав, що ночувати не буде.
– Схоже що так. Тільки не питайте поки більше ні про що, все дізнаєтеся свого часу.
– Ну, хоча б ім’я озвучиш?
– Її звуть Ліля. І вона дуже красива, – мрійливо сказав син і помчав на побачення.
А вже через пару тижнів з’їхав на нове місце проживання, причому відразу затіяв там ремонт, тому тривалий час ми не бачилися, лише зідзвонювалися.
Маю надію, що я дуже добре знаю свого сина, тому, коли в його голосі стали прослизати сумні нотки, відразу насторожилася. Правда, розпитувати ні про що не стала: Мирон, завжди такий витриманий, навряд чи став би навішувати на нас свої проблеми. Мабуть, просто притираються один до одного, вирішила я. Адже це процес непростий, ну то таке, якщо вважатиме за потрібне, сам розповість.
До того ж він обіцяв обов’язково познайомити нас зі своєю “красивою Лілею”, значить, потрібно набратися терпіння і почекати.
Нарешті, ремонт в орендованому житлі був закінчений, і син став частіше вибиратися додому. Правда, вже через пів години його перебування лунав телефонний дзвінок, потім ще один, ще… з інтервалом приблизно в десять хвилин. Мирон терпляче говорив своїй “красивій Лілі”, що скоро буде, але дівчина все не вгамовувалася. Бентежило мене і та обставина, що син незмінно привозив додому своє “прання”.
– Ліля не хоче, щоб ми витрачалися на пральну машину, – сказав він, – вирішили, що кожен своє буде прати у батьків.
– Але це ж дуже незручно! – заперечила я. – Та й гладити все доводиться. Мені це, звичайно, неважко, але якщо вже ви вирішили жити самостійно… Думаю, і Лилі мама не в захваті від цієї ідеї…
– Її мама звикла, Ліля з шістнадцяти років живе самостійно, квартиру орендує…
– Як з шістнадцяти? А чому?
– Вона не любить, коли втручаються в її життя!
Минув ще якийсь час, і в стосунках сина з його обраницею стало відбуватися щось дивне. Мирон міг приїхати додому серед ночі, і телефон його не замовкав. А якщо він його відключав, починалися дзвінки на домашній. У перший раз трубку підняла я, і зі мною навіть не привіталися, а істеричним голосом попросили покликати сина.
Мирон слухав Лілю і не міг вставити ні слова. А дівчина в істериці кричала так голосно, що було чути і нам.
– Якщо ти негайно не повернешся, я…
– Заспокойся, Ліля, я виїжджаю, – приречено сказав мій син і почав тут же одягатися.
Ми з чоловіком спробували з’ясувати, що відбувається, але він махнув рукою і лише зронив:
– Ми відповідаємо за тих, кого приручили…
Але коли ситуація повторилася, а потім і ще раз, я не витримала:
– Мироне, ви все ж якось визначитеся. Або ви разом, або ні. А бігати взад-вперед по ночах, це, знаєш…
– Мамо, я все розумію, вибачте мене. Щоразу приймаю рішення розлучитися, але коли Ліля починає ридати в трубку, просто гублюся. Дійсно боюся, що може статися біда. А як тільки повертаюся до неї, вона кидається на шию, клянеться в любові і обіцяє більше ніколи не влаштовувати істерик на порожньому місці. Але потім все повторюється, замкнуте коло якесь…
– А що за істерики, у чому їх справжня причина?
– Приводом може послужити будь-яка дрібниця. Ліля страшно ревнива, намагається контролювати кожен мій крок, супроводжує мене навіть у відрядженнях.
– Невже не можна спокійно про все домовитися?
– Вона влаштовує скандал і вже не володіє собою, на неї не діють жодні вмовляння. І сама ж потім страждає від свого характеру, а впоратися з емоціями не може. Мені її так шкода!
– Синку, а тобі не здається, що Лілі давно пора звернутися до фахівця? Ти так скоро і сам таким станеш!
– Не хвилюйся, ми що-небудь обов’язково придумаємо. Зрозумій, я ж тепер за неї відповідаю.
Пару тижнів все у них було начебто спокійно, і раптом пізно ввечері Мирон знову з’явився у нас на порозі. Обличчя його було сильно подряпане, вид він мав досить пригнічений. І знову пішла низка дзвінків…
Ми з чоловіком дуже хвилювалися, але настав день, коли Мирон все ж зважився познайомити нас зі своєю дівчиною. Ні, сам він давно хотів це зробити, але ось Ліля все зволікала.
І ось нарешті вона погодилася прийти на сімейне свято, але при цьому висунула деякі умови. Ну, так ось, Ліля через Мирона передала нам, щоб за столом не піднімалася розмова про плани на майбутнє, про дітей, про ставлення з батьками. Ще небажано заводити розмову про дачні радощі (вона терпіти не може роботу в городі). І взагалі не слід чіплятися до неї з будь-якими запитаннями.
– А про що ж ми будемо розмовляти? – з подивом запитала я.
– Ну, на всякі нейтральні теми. Якщо Ліля вважатиме за потрібне, вона сама підтримає бесіду.
– Тобто, виходить, наше знайомство повинно пройти під девізом “тільки б не розсердити твою Лілю”?
– Мамо, не потрібно перебільшувати. Ліля, звісно, людина цікава, але, повір, вона сама переживає через своїх комплекси.
Загалом, налаштовані таким чином, ми з чоловіком дуже хвилювалися перед цим знайомством і розуміли, що може статися все що завгодно.
На подив, все виявилося не так страшно, і зустріч пройшла, так би мовити, на високому дипломатичному рівні. Ліля, дійсно, виявилася рідкісною красунею: величезні сірі очі, розкішне волосся, виразно окреслені губи… Воістину – муза для митця.
Вона вела себе скромно, була мила і привітна. Я все зрозуміти не могла, де ж та фурія, що роздряпує моєму синові обличчя і перетворює його життя на низку суцільних скандалів?
Ліля постійно заглядала Мирону в очі, раз у раз брала його за руку, притискалася плечем. Вона з апетитом їла мої страви, допомогла накрити стіл до чаю.
Після відходу гостей у мене навіть промайнула думка, що син багато в чому перебільшує, але я тут же схаменулася. Людям такого складу зазвичай властиво надягати маски, коли того вимагають обставини. Адже наш Мирон – спокійна, витримана людина, він прекрасно вміє згладжувати гострі кути. Потрібно докласти багато зусиль, щоб вивести його з себе, і якщо вже він збігає, значить, ох, як допекли!
Коли Мирон з Лілею вирушили відпочивати, вони попросили її маму доглянути за своїм кошеням, і я скористалася моментом, щоб познайомитися. Ірина Іванівна виявилася цілком приємною людиною, ми миттєво знайшли спільну мову.
– Моя Ліля – далеко не подарунок, – сказала мені вона, – з дитинства відрізнялася егоїзмом. як щось не по її – закричить, ногами затупотить… І не заспокоїться, поки не доб’ється свого.
Я одна її виховувала, мабуть, занадто потурала. Ваш хлопчик дуже ніжний, добрий, але ж і Ліля у мене – дуже проста за своєю суттю, зірок з неба не хоче. Не розумію, як вони і зійшлися… Так, хороша вона незвичайно, але ж жити з нею – це як на пороховій бочці! Дивно, що Мирон так довго терпить, інші й тижня не витримували.
– Завжди вважала: якщо двоє люблять один одного, вони завжди зможуть домовитися. Може, і у наших дітей все владнається?
– Ох, не знаю, не знаю, занадто вже вони різні, – зітхнула Ірина Іванівна, – все-таки не його це поля ягода.
Ну, що ж, подумала я, як буде – так вже й буде.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – my-madonna
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
