Якось на початку 2000-х Юрій познайомився із дівчиною. Після вечірньої прогулянки вона залишила йому адресу, де проживає, оскільки стаціонарного телефону вона не мала.
Наступного вечора Юрій вирішив зайти до Оксани і знову запросити на прогулянку, проте дівчини вдома не виявилося, натомість на порозі його зустрів гостинний батько:
– Та ти не соромся, заходь. Чай поп’ємо, там якраз доня намалюється.
Перше, що кинулося в око – пекельна кількість тарганів. Вони були скрізь. По три-чотири штуки на квадратний метр будь-якої поверхні: стіни, стеля, меблі. Але відмовитись було вже незручно, зайшов все-таки.
Просидів десь із годину, коли на вулиці почало темніти, батько не витримав.
– Ходімо,— каже,- шукати. Бо так і до ранку можна просидіти, прочекати.
І ось пішли батько Оксани і Юрко у невідомому напрямку шукати дівчину. Зайшли у приватний сектор.
Батько зупинився біля якогось паркану і каже:
– Стій тут, зараз я гляну, – і перемахнув через паркан.
Хвилин 5-7 хлопець простояв біля паркану, не розуміючи, навіщо він підписався на такий вечір – треба було одразу розвертатися, коли дізнався, що дівчини немає вдома. І тут голос батька:
– Тримай!
З-за паркану з’явилися дві руки з відром. Брат перехопив ручку відра та потягнув на себе. У відрі опинилися щільно утрамбовані кури, ще теплі і деякі ще ворушаться.
– Шкода, мішка не знайшов, – з нотками смутку сказав батько дівчини, після того, як знову опинився по цей бік паркану, – там таке порося добре було, довелося залишити. Добре. Біжи додому, скажу доні, що ти заходив. Як тебе звати?
Дівчину ту Юрій так більше не зустрічав. Та й не палав таким бажанням.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
