— Настю, ми заклали будинок, щоб твоє весілля було найкращим у місті, — прошепотіла мама, ховаючи очі. Ці слова стали початком кінця мого шлюбу, про який я тоді ще не здогадувалася.
Ми з Павлом мріяли про скромний вечір у колі найближчих друзів. Хотіли просто розписатися, посидіти в затишному кафе, а наступного дня полетіти до моря. Це був наш план, наша маленька мрія, на яку ми самі збирали кошти майже два роки. Я працювала дизайнером, Павло займався програмуванням, і ми дуже цінували свою фінансову незалежність. Проте мої батьки мали зовсім інше бачення цього дня. Вони вважали, що єдина донька повинна виходити заміж так, щоб усе село і всі родичі до десятого коліна обговорювали це подію роками.
Коли я вперше заговорила про формат свята, мама лише сплеснула руками.
— Насте, як ти собі це уявляєш? А тітка Марія, а твій хрещений? Вони ж образяться на все життя.
— Мамо, це наше свято, ми хочемо спокою.
— Спокій буде потім, а весілля має бути пишним.
Я тоді не знала, що ці розмови були лише початком тиску. Батьки почали діяти за моєю спиною. Вони запевняли нас із Павлом, що просто допомагають з організацією, що знайшли хороші варіанти, які вписуються в наш бюджет. Ми довірилися їм, бо вони виглядали такими щасливими. Мама щодня телефонувала, розповідала про квіти, про ресторан, про сукню, яку вона нібито знайшла за величезною знижкою. Ми з Павлом розслабилися, думаючи, що вони просто мають талант домовлятися.
День весілля був неймовірним. Розкішна заміська резиденція, сотні гостей, дорогі декорації та музиканти. Я почувалася принцесою, хоча в глибині душі мене гризло сумління через такий розмах. Павло теж виглядав дещо розгубленим, але він мовчав, бо не хотів псувати мені настрій.
— Насте, ти впевнена, що це все коштує стільки, скільки нам сказали? — запитав він під час танцю.
— Тато сказав, що власник ресторану його давній знайомий і зробив величезну знижку.
— Сподіваюся, що так.
Після свята ми поїхали у свою невелику орендовану квартиру. Подорож до моря довелося відкласти, бо мама раптом сказала, що ті гроші, які ми відклали, пішли на якісь додаткові витрати, про які вони забули згадати раніше. Ми не сперечалися. Думали, що це дрібниці порівняно з тим, яке свято нам подарували.
Правда почала випливати через три місяці. Спочатку почалися дивні дзвінки моєму батькові, коли ми приїжджали в гості. Він виходив в іншу кімнату, нервово витираючи піт із чола. Потім мама почала просити в нас невеликі суми грошей нібито на ремонт крана або на нове взуття. Ми давали, не підозрюючи нічого поганого. Але одного вечора до нас додому прийшов Павло, і його обличчя було білішим за стіну.
— Що сталося? — запитала я, відчуваючи, як серце починає битися швидше.
— Твій батько був у мене на роботі.
— Навіщо?
— Він просив мене стати поручителем за новим кредитом, щоб перекрити старий. Насте, вони винні банку неймовірну суму. Все наше весілля було куплене в борг.
Я не могла в це повірити. Я відразу поїхала до батьків. Вдома панувала гнітюча атмосфера. Мама сиділа на кухні й плакала, а тато просто мовчав, дивлячись у вікно.
— Як ви могли? — кричала я. — Ми ж казали, що нам це не потрібно!
— Ми хотіли як краще, — крізь сльози відказала мама. — Ми хотіли, щоб ти була не гірша за інших.
— Ви зробили нас боржниками, навіть не запитавши!
Виявилося, що батьки заклали свою частину будинку та взяли кілька швидких позик під величезні відсотки. Сума росла як снігова куля. Павло був розлючений. Він завжди був людиною прагматичною і не терпів боргів. Наші стосунки почали псуватися миттєво. Замість того, щоб насолоджуватися першим роком шлюбу, ми сперечалися через гроші.
— Я не збираюся віддавати свою зарплату за квіти, які зів’яли пів року тому, — говорив Павло.
— Це мої батьки, ми не можемо залишити їх на вулиці!
— Вони самі зробили цей вибір, Насте. Вони брехали нам у вічі щодня.
Щовечора в нашій квартирі лунали сварки. Павло почав затримуватися на роботі, щоб не повертатися додому, де на нього чекали розмови про борги моїх батьків. Його батьки теж дізналися про ситуацію і почали тиснути на нього, мовляв, навіщо тобі така родина, яка тягне тебе на дно.
Одного разу Павло просто зібрав речі.
— Я так більше не можу, — сказав він, стоючи біля дверей. — Я кохаю тебе, але я не можу жити в цьому нескінченному обмані. Твої батьки маніпулюють тобою, а ти дозволяєш їм руйнувати наше життя.
— Павле, почекай, ми щось придумаємо!
— Ви вже придумали свято на один день, за яке ми розплачуємося роками.
Він пішов. Тиша в квартирі стала нестерпною. Я залишилася одна з боргами батьків і розбитим серцем. Батьки продовжували плакати й просити вибачення, але це не повертало мені чоловіка. Вони не розуміли, що їхня спроба здаватися кращими перед іншими коштувала мені найдорожчого.
Тепер я працюю на двох роботах. Майже всі гроші йдуть на погашення відсотків, щоб батьків не виселили з їхнього житла. Моє власне життя зупинилося. Я більше не мрію про подорожі чи власну квартиру. Кожен раз, коли я дивлюся на весільні фотографії, де ми такі щасливі, мені хочеться їх спалити. Це свято стало початком кінця моєї родини.
Батьки часто приходять до мене, приносять домашні пироги й намагаються бути ласкавими. Але між нами виросла стіна. Я не можу пробачити їм цю ведмежу послугу. Вони хотіли купити мені статус щасливої нареченої, а натомість купили мені самотність і вічну втому.
Павло іноді пише мені повідомлення, запитує, як я. Але він так і не повернувся. Він знайшов іншу роботу в іншому місті й намагається почати все спочатку. А я продовжую нести цей хрест, який мені подарували на весілля.
Чи варта картинка ідеального життя такої високої ціни, яку доводиться платити роками? Чи мали батьки право вирішувати за дорослих дітей, як їм починати свій шлях? Напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію, бо для мене дуже важливо почути вашу думку та підтримку. Поставте вподобайку, якщо вважаєте, що чесність у сімї понад усе.
