Як же я втомилася спостерігати, як Наталочка сама псує собі життя. Собі та дітям. Зять Микита уже вп’яте йде з сім’ї, чотири рази вже повернувся, а дочка його постійно прощає і приймає назад. Каже, що в них сім’я, вона не може його вигнати, бо діти. І що – діти? Та цей тато навіть не пам’ятає, коли у дітей дні народження!
Десять років тому донька вийшла заміж за Микиту. Мені він уже тоді здався людиною з гнилинкою. Начебто нормальний, але щось у ньому таке собі іноді проскакувало. Таке, що наче й не причепитися, а загальне враження залишається неприємне. Я Наталочку відмовляла від цього шлюбу, але вона вперлася – це кохання, мамо, не лізь.
Я й не лізла. Справили вони весілля, оселилися в доччиній квартирі, яку їй дідусь свого часу заповів. Я намагалася зайвий раз до них не ходити, щоб не засмучуватися. Микита мене дратував неймовірно, але дочка стояла за чоловіка горою.
А за що там сильно горою стояти? Лінивець диванний звичайний! Дочка більше цього “добувача” отримувала, то ще й увесь будинок на ній, цей навіть поїсти собі не покладе. Сама прикрість, словом.
Коли дочка чекала дитину, Микита зі штанів вискакував, що він зможе сім’ю забезпечити, що він з дитиною допомагатиме. Але варто було Наталі в декрет вийти, як у сім’ї одразу стало голодно та холодно. Годувальник не справлявся. Дочка йшла по допомогу до мене, а як я відмовлю?
– Ти дарма так на Микиту. Він намагається знайти роботу кращу, але зараз такий час, з роботою зовсім погано, – виправдовувала дочка свого чоловіка.
А в зятя інших часів і не бувало, завжди щось заважало, завжди щось не так. З дитиною він допомогти не може, бо не вміє, роботу знайти кращу не може, бо його такого чудового нікуди не беруть, вдома нічого не робить, бо дуже втомлюється. Одним словом, табурет у будинку корисніший, ніж цей чоловік.
Коли онукові Ромі виповнилося два роки, зять вперше пішов із сім’ї. Зібрав свої пожитки у валізку, сказав, що втомився, що таке життя не для нього, і вшився, подавши на розлучення. Дочка лила солоні ріки нестримні. Я її заспокоювала, а сама в душі раділа – нарешті, позбулися. Тепер усе налагодиться. Вмовила навіть Наталочку на розлучення погодитися, вона збиралася ще боротися за щось, але я відмовила.
Рік від зятя жодних звісток не було. І аліментів також. Дочка насилу, але прийшла до тями, життя почало налагоджуватися, а тут знову цей на порозі! З тією ж валізою – пробач, люблю, трамвай куплю. Моя Наталочка вуха розвісила, назад цього прийняла. Я тоді так з нею сварилася.
– Та ти себе по шматках збирала після того, як цей тебе покинув саму з дитиною! Його гнати треба мітлою, а ти знову до себе в ліжко його і за стіл!
– Мамо, у нас дитина, він батько. До того ж, він усвідомив свою помилку. І взагалі, не втручайся, ми самі розберемося.
За рік донька народила ще одну дитину. На цей раз Микита протримався з немовлям півроку, а потім знову зібрав речі і пішов, заявивши, що зробив помилку, коли повернувся. Навіть розлучатися не довелося, вони вже були розлучені.
На Наталку дивитись було боляче. Залишитися з двома маленькими дітьми самій – це страшно. Я допомагала всіма силами, але все одно було важкувато. Але нічого, впоралися. Діти в садок ходили, дочка на роботу вийшла, начебто все добре було. А потім знову з’явився Микита.
Дочка знову його пустила, хоча від мене намагалася це приховати. Я навіть казати нічого їй не стала, бо слів не могла підібрати. Це наскільки себе треба не поважати? Повинна бути якась гордість, зрештою!
Торік Микита пішов вп’яте. Дочка йому в кредит дорогий телефон взяла, а він знову зібрав манатки і пішов.
Найбільше мені онуків шкода, вони ніяк на ситуацію вплинути не можуть, маленькі ще. Але їм теж дістається – тато, коли вдома, дітей починає виховувати. Хоча вихованням це не назвати – ходить і репетує, причіпається.
Нещодавно онуки по секрету сказали, що татко знову повернувся, доки не живе з ними, але щодня приходить на вечерю. Я хоч і зарікалася лізти в цю справу, але сил мовчати вже не було. Подзвонила дочці.
– Ти що це робиш? Мало тобі було кредиту, який ти за нього платила, мало тобі, що ти від нього аліментів ні копійки не отримала. Мало того, що він тебе не поважає, дітей полохає. Ти знову вирішила його прийняти? – обурення в мені аж хлюпало через край.
– Розбазікали малі… Мамо, так, Микита повернувся і хоче налагодити стосунки. У нас діти, він їх любить. Я не можу залишити дітей без батька.
– Та годі дітьми прикриватися! Ти хоч раз у дітей запитала, чи хочуть вони цього татуся бачити? Він навіть не знає, коли у них дні народження, і що його діти люблять. Він тебе використовує як запасний варіант, а ти все прощаєщ!
– Ти не розумієш, – белькоче Наталка.
Так, я насправді не розумію, як можна бути такою. Добре би вона від нього матеріально залежала і боялася не впоратися сама з дітьми – якесь пояснення. Але тут просто божевілля, інакше не назвеш.
Я втомилася вже дивитися на це. Сказала дочці, що якщо вона ще раз прийме його, то мені може вже не бігати і не плакатися, не жвлітиму. І допомагати їй не буду. Внукам допомагатиму, а вона сама нехай розбирається. У мене сили вже просто немає. Микита, любов велика.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
