fbpx
життєві історії
Наталочці було всього два рочки, як Валя, не сказавши ні слова, вночі зібрала найнеобхідніші речі і чкурнула з “чоловіком мрії” до Польщі. Там, вона надіялась, знайде сімейний затишок, а головне, не буде чути осуду в свою сторону. Івану нічого не залишалося, як самостійно ставити на ноги доню. Та одного дня, через багато років, він почув знайомий голос за спиною

Наталочці було всього два рочки, як Валя, не сказавши ні слова, вночі зібрала найнеобхідніші речі і чкурнула з “чоловіком мрії” до Польщі. Там, вона надіялась, знайде сімейний затишок, а головне, не буде чути осуду в свою сторону. Івану нічого не залишалося, як самостійно ставити на ноги доню. Та одного дня, через багато років, він почув знайомий голос за спиною.

***

– Заздрю тобі, Іване, – сказала Юля, – он дочка яка виросла! Золоту медаль отримала, а мій телепень нічого робити не хоче!

-Іди куди йшла, – непривітно відповів чоловік, – ніколи мені з тобою ці теми обговорювати.

– Та ти не ображайся, дочка у тебе майже доросла, поїде скоро, один залишишся. Я як краще хочу. Послухай, не всі жінки такі, як твоя Валя, дитину на мужика залишила мало не з пелюшок.

– Юль, що ти мені розповідаєш? Про себе я все сам знаю. Іди давай, куди йшла, вам скажи що-небудь, а потім по селу одні плітки ходять.

Образившись, жінка пішла, а Іван продовжив складати дрова.

– Тату, ну навіщо ти так з Юлею? – почувши їхню розмову, на ганок вийшла Наталя. – Вона хороша жінка. Придивився б краще до неї… господиня в домі буде.

– Ой, дочко, я і сам звик з усім справлятися – виростив же я тебе один, і відмінниця і господиня хороша.

Тату, мені завтра вже їхати треба, заняття починаються, не хочу спізнюватися.

– Зберись гарненько, гроші на перший час в скриньці на шафі візьми.

– Тату, може мені знайти підробіток?

– Навіть не думай! Навчання має бути на першому місці! А гроші – це вже моя турбота.

Іван проводжав дочку. Під’їхав міський автобус. Коли всі вийшли, він допоміг занести Наталі речі.

– Ну давай, доню, їдь з Богом, як влаштуєшся – зателефонуй.

Всі пасажири розійшлися. На зупинці залишилася одна жінка з важкою сумкою.

– Іване, привіт, – почув чоловік знайомий голос. Обернувшись, Іван не міг повірити своїм очам, перед ним стояла його колишня дружина.

-Валя? Це ти?

– Іване, нам потрібно поговорити…

– Поговорити? Про що? По-моєму, нам вже пізно про щось розмовляти. Та й як ти могла сюди з’явитися? Невже совісті у тебе немає зовсім?

– Так, я знаю, що винна, але у мене такі обставини – цей негідник, Юра, залишив мене без гроша і житла. Я думаю, ти не будеш проти, якщо я деякий час поживу у тебе?

– У мене? Після того, як ти втекла зі своїм коханцем, залишивши мені дворічну дочку, ти вважаєш – це нормально?

– Іване, ну винна я, винна! Але не на вулиці ж мені залишатися.

-Ну і на скільки це тимчасово?

-Хоча б на два тижні.

Згнітивши серце, Іван погодився.

– Тільки на два тижні! І не думай сказати Наталі, що ти її мати!

You cannot copy content of this page