Наталочці було всього два рочки, як Валя, не сказавши ні слова, вночі зібрала найнеобхідніші речі і чкурнула з “чоловіком мрії” до Польщі. Там, вона надіялась, знайде сімейний затишок, а головне, не буде чути осуду в свою сторону. Івану нічого не залишалося, як самостійно ставити на ноги доню. Та одного дня, через багато років, він почув знайомий голос за спиною.
***
– Заздрю тобі, Іване, – сказала Юля, – он дочка яка виросла! Золоту медаль отримала, а мій телепень нічого робити не хоче!
-Іди куди йшла, – непривітно відповів чоловік, – ніколи мені з тобою ці теми обговорювати.
– Та ти не ображайся, дочка у тебе майже доросла, поїде скоро, один залишишся. Я як краще хочу. Послухай, не всі жінки такі, як твоя Валя, дитину на мужика залишила мало не з пелюшок.
– Юль, що ти мені розповідаєш? Про себе я все сам знаю. Іди давай, куди йшла, вам скажи що-небудь, а потім по селу одні плітки ходять.
Образившись, жінка пішла, а Іван продовжив складати дрова.
– Тату, ну навіщо ти так з Юлею? – почувши їхню розмову, на ганок вийшла Наталя. – Вона хороша жінка. Придивився б краще до неї… господиня в домі буде.
– Ой, дочко, я і сам звик з усім справлятися – виростив же я тебе один, і відмінниця і господиня хороша.
Тату, мені завтра вже їхати треба, заняття починаються, не хочу спізнюватися.
– Зберись гарненько, гроші на перший час в скриньці на шафі візьми.
– Тату, може мені знайти підробіток?
– Навіть не думай! Навчання має бути на першому місці! А гроші – це вже моя турбота.
Іван проводжав дочку. Під’їхав міський автобус. Коли всі вийшли, він допоміг занести Наталі речі.
– Ну давай, доню, їдь з Богом, як влаштуєшся – зателефонуй.
Всі пасажири розійшлися. На зупинці залишилася одна жінка з важкою сумкою.
– Іване, привіт, – почув чоловік знайомий голос. Обернувшись, Іван не міг повірити своїм очам, перед ним стояла його колишня дружина.
-Валя? Це ти?
– Іване, нам потрібно поговорити…
– Поговорити? Про що? По-моєму, нам вже пізно про щось розмовляти. Та й як ти могла сюди з’явитися? Невже совісті у тебе немає зовсім?
– Так, я знаю, що винна, але у мене такі обставини – цей негідник, Юра, залишив мене без гроша і житла. Я думаю, ти не будеш проти, якщо я деякий час поживу у тебе?
– У мене? Після того, як ти втекла зі своїм коханцем, залишивши мені дворічну дочку, ти вважаєш – це нормально?
– Іване, ну винна я, винна! Але не на вулиці ж мені залишатися.
-Ну і на скільки це тимчасово?
-Хоча б на два тижні.
Згнітивши серце, Іван погодився.
– Тільки на два тижні! І не думай сказати Наталі, що ти її мати!
Іван попрямував до будинку. Валя бігла слідом з важкою сумкою.
– Дякую, я так і знала, що ти не відмовиш, – бурмотіла вона.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
