fbpx
життєві історії
Наталя дома не появлялася роки три. Я чула від знайомих, що дочка вийшла заміж, а якщо точніше, просто живе з чоловіком. Того дня я поралася на кухні. В двері постукали. Я відчинила і не впізнала рідну доньку. – Тримай. Будеш виховувати Дмитрика. Як-не-як, а він твій онук. Я з іншим чоловіком зараз живу, а він не хоче чужу дитину виховувати. – Це ти винна, що Наталя такою виросла. Ти її батька позбавила!, – говорила мені мама

Наталя дома не появлялася роки три. Я чула від знайомих, що дочка вийшла заміж, а якщо точніше, просто живе з чоловіком. Того дня я поралася на кухні. В двері постукали. Я відчинила і не впізнала рідну доньку. – Тримай. Будеш виховувати Дмитрика. Як-не-як, а він твій онук. Я з іншим чоловіком зараз живу, а він не хоче чужу дитину виховувати. – Це ти винна, що Наталя такою виросла. Ти її батька позбавила!, – говорила мені мама

– Я ж так з тобою ніколи не чинила, – говорила мені, своїй п’ятдесятирічній доньці, моя мати, – я тобі завжди з останніх сил допомагала. Коли ти з Наталкою одна залишилася я тебе прихистила і завжди допомагала дочку тобі ростити.

Та й я, як могла допомагала Наталі, але у мене не залишилося ніяких сил!

Ясна річ в словах матері була частка правди. Я з чоловіком розлучилася коли донечці ще двох років не було. Ми з чоловіком жили в його квартирі, тому після розлучення я переїхала до матері. Ми тоді цілий рік з нею жили на шиї матері.

Однак я тоді взяла на себе повністю ведення домашнього господарства. Але весь цей час мати докоряла щодня мене шматком хліба, якщо я не погоджувалася з нею, в якомусь питанні:

– Ти живеш в моїй квартирі і їж мій хліб, тому будеш робити так, як я скажу, – частенько говорила мені мати.

Я і зараз дивуюся тому, як у мене вийшло вийти вдруге заміж. Коли я зустріла свого нинішнього чоловіка доньці було п’ять років. Ми з Віталіком не наважились на спільну дитину, оскільки у нього від першого шлюбу є син, який на рік молодший за мою Наталю. Дочка моя росла дуже проблемною дитиною.

– Наталя така тому, що їй доводиться жити з нерідним батьком, – говорила мені мати.

Я не розуміла в чому проблема, так як мій чоловік за все наше спільне життя доньці слова поганого не сказав і завжди дбав про неї, як про рідну дитину.

– Ніякий вітчим не замінить дитині рідного батька, – дорікала мені мама.

Дочка насилу закінчила школу, вже в старших класах нам доводилося з таких її колотнеч витягувати, що згадувати лячно. Ми з Віталіком без зайвих слів оплатили її навчання в тому закладі, який вона сама вибрала, але вона його через рік кинула, так як ніби, заміж вийшла, правда без штампа в паспорті.

– З моїм сином таких проблем немає, – зітхав Віталік, – будемо сподіватися, що вона заспокоїться.

Однак Наталя і не думала заспокоюватися. Вже через три роки вона повернулася додому з дитиною на руках, а через рік вона в черговий раз вийшла заміж, а онука залишила нам.

– Мій чоловік не хоче виховувати чужу дитину, а тому вихованням онука доведеться займатися тобі, – заявила мені тоді Наталя.

Крім сорому, за поведінку дочки на мене навалилися нові проблеми. Всі на роботі дуже здивувалися, коли я почала просити дати мені відпустку по догляду за дитиною. Через два роки малюк пішов в дитячий сад, Дмитрик мене і мого чоловіка називав мамою і татом.

– Ну Наталя ж відвідує сина, – говорила мені моя мати.

Про те, що Віталік по суті моєму внуку ніхто, моя матір забула, так як було зручно вважати, що дід все зобов’язаний. Ну так, Наталя приходила до сина два рази в рік: на день народження і перед Новим роком.

Наталя повернулася, коли Дмитрику виповнилося чотири.

– Я з чоловіком розлучаюся, а тому у тебе поки поживу, – сказала мені вона, – а хлопчик може поки у вас в кімнаті поспати.

– Хлопчик! – у мене здали нерви, – цей хлопчик твій син!

– Ну здай його в дитячий будинок, мені байдуже, – відповіла мені дочка.

Мені потрібно було ще тоді Наталку вигнати з нашого будинку поганою мітлою, але я не змогла. Вона ніде не працювала, навіть не намагалася влаштуватися.

– У тебе чоловік святий, якщо терпить всі ці витівки, – говорили мені мої подруги.

– Вона твоя дочка і це ти її такою зробила, – картала мене мати.

Трохи більше місяця тому в мене не витримали нерви, і ми з Віталіком виставили Наталю на вулицю. Вона прописана у бабусі. Чому ми раніше так не зробили? Так ми просто дуже боялися з чоловіком, що Наталя забере у нас онука, та й не хотіли виносити сміття з хати, тому і в органи опіки не зверталися.

– Ну що вона Дмитрика не забирає? – запитували у мене мої подруги.

– Ну звичайно не забирає, оскільки він їй не потрібен, вона так часто з ним бачилася, що син її Наталкою називає. Зараз ми подали заяву на позбавлення доньки батьківських прав. Віталік сказав, що після цього ми Дмитрика офіційно усиновимо.

– Я ж так з тобою не вчинила, – говорила мені мати, ти думаєш мені з тобою легко було. Я тебе з останніх сил тягла. Так внучка живе у мене, я ж не можу її вигнати, але і тягнути її на свою пенсію мені дуже накладно. Ти не можеш так вчинити з власною дитиною!

А я можу, дуже навіть можу, про одне тільки шкодую, що занадто пізно я це зробила!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page