Наталя навіть уявити не могла, що з нею таке трапиться. У них з Максимом було двоє діточок, меншенькій Софійці всього три виповнилося, а Тарасик вже зовсім дорослий, на другій рік в школу. Але щастя одного дня просто покинуло їхню сім’ю, а все тому, що Максим зрозумів, що не може більше жити на дві сім’ї
Орест працював в будівельній компанії. Спершу він був звичайним менеджером, але через хорошу роботу начальник його підвищив до замдиректора одного з відділів. Він був привітним, скромним і розумним. Деякі співробітники думали, що дружбі кінець, але Орест показав, що він не такий поганий, як про нього думають.
Доказом того була його пропозиція зустрітись усім ввечері в кафешці.
– За мій рахунок, друзі!
Увечері вони великою гоп-компанією завалилися в кафе “Над озером” і закотили гулянку.
Орест і ще кілька хлопців вийшли на ганок кафе подихати свіжим повітрям. З темряви кута до Ореста підійшов хлопчик років восьми.
“Дядьку, у вас поїсти нічого не залишиться?” – запитав він тремтячим голосом. Орест сторопів. Хлопці зареготали і порадили йому гнати бідноту звідти.
Але у Ореста чомусь защеміло серце… Чоловік взяв хлопчика за руку і завів в кафе.
Посадивши його за столик, він покликав офіціантку і замовив картопляне пюре з відбивною, борщ і чай з лимоном. Офіціантка було запротестувала, що таких вона не обслуговує, але Орест пообіцяв їй непогані чайові і вона пішла виконувати замовлення.
Але, на подив Ореста, хлопчаки не накинувся на їжу, а діставши з кишені пакетик, став її акуратно туди складати, з’їв лише борщик
– Їж все, ти чого, я ще куплю”, – сказав Орест. А хлопчик видавив: “Це я не собі. Це мамі з сестричкою. Вони сьогодні нічого не їли”.
У Ореста стислося серце від жалю. Він випровадив друзів додому, взяв хлопчика і відправився в супермаркет. Там він накупив два важких пакети з продуктами і велів Тарасику (так звали малого) вести його додому. Вони пройшли майже два квартали і вперлися в стару обшарпану будівлю гуртожитку місцевого заводу.
Двері їм відкрила миловидна, але виснажена жінка років тридцяти з хвостиком. “Тарасе знову чогось накоїв?” – запитала вона переляканим голосом. “Мамо, я їсти хочу”, – пролунав дитячий голос з іншої кімнати.
“Зараз, Софійко, йду дорога”, – сказала жінка ласкавим голосом. “Вибачте, але що вам треба?” – повернулася вона до Ореста. “Я вам поїсти приніс”, – відповів хлопець.
А потім, не питаючись, пройшов на маленьку кухоньку. У жінки з очей котилися сльози. “Я віддам, я зароблю і вам все віддам”, – крізь плач видавила вона. “Мама, приглядає за Софійкою, вона хворіє. Я сам зароблю. Піду машини мити”, – захлинаючись говорив Тарасик.
Орест взяв жінку за руку, посадив на диван і коротко сказав: “Розповідай”. Маму Тарасика і Софійки звали Наталкою. І вони не завжди так жили. Одного разу чоловік Наталі і батько дітлахів привів додому іншу жінку, а свою сім’ю просто попросив забратися.
Наталя нічого вдіяти не могла – квартира була оформлена на чоловіка. Їй вдалося влаштуватися двірником і заселитися в цю крихітну кімнатку в гуртожитку. Але Софійка захворіла, знадобилися дорогі ліки і грошей зовсім не залишилося. Навіть на їжу. І Наталя знову стала обіцяти, що віддасть Оресту гроші за продукти.
Хлопець обняв жінку і став гладити її по голові. Він намагався стримати сльози, але вони зрадницьки підступали.
На наступний день він знову приніс продукти. І ліки для Софійки. Після роботи разом з Тарасиком вони прибрали ділянку Наталі. З тих пір чоловік став постійним гостем в будинку жінки.
А згодом зрозумів, що Наталя і є його долею, і справжнім коханням. До сьогодні вони живуть разом. І ще одне, їх уже не четверо, а п’ятеро, бо через рік часу Наталя народила Оресту донечку, яку назвали Богданкою.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook