Наталя повернулася, коли Марічці майже вісімнадцять виповнилося. Всі ці роки про дочку вона й не згадувала. Мало того, навіть коли її матері не стало, вона не приїхала, щоб попрощатися. – Привіт, доню, – ледь чутно вимовила вона, а потім незграбно стала обіймати Наталю. Ми сіли за стіл, але розмова не клеїлася. – Тітко Еміліє, а давайте на вулицю вийдемо, розмова є. – Яке б у мене не було життя, та якась частка будинку тут моя є!
Емілія Романівна міряла онучці температуру, присіла на краєчок ліжка і почала згадувати про минулі роки. Вона виховала її, наче дочку. Нині їй уже майже вісімнадцять. Бабуся душі не чула в дівчині. Нехай хоч три матусі прийдуть — вона не віддасть їм дівчинку.
– Марічко, может води тобі принести?
– Не треба, я ще посплю.
Емілія Романівна вимкнула світло та пішла до себе. Але їй уже не спалося — почали накочувати спогади. Своєї родини вона не мала. Єдині родичі – це сестра з дочкою.
Племінниця виросла розпещеною і вже в юності вона “капризувала”. Могла прийти додому “веселою”. Сестра тільки плакала, а Емілія Романівна намагалася розсудити племінницю. Та лише хникала:
– Тітонько Еміліє, не треба мені голову морочити, вона й так розколюється, – і просила дати їй води.
– Наталю! Та як тебе совість не мучить? Що на тебе чекає в майбутньому?
Але та лише реготала і йшла спати. Якось Емілії Романівні зателефонувала в сльозах сестра:
– Еміліє, Наталі ніде немає! Не знаю де її шукати!
Емілія Романівна взяла відпустку та поїхала на допомогу. Знайшли племінницю вони за тиждень. Вона була у “подруги”. Незабаром сестра Емілії Романівни схудла, донька доводила.
Через якийсь час Наталя принесла в будинок дитину. Це і була Марічка. Після цього матуся зникла, залишивши по собі лише записку: Це Марічка. Тут документи. Їй 5 місяців, але вона мені не потрібна. Роби з нею що хочеш. Мене шукати не треба.
– Як я житиму з малюком? Я ж працюю! – говорила сестра.
– Нічого – виживеш. Звільняйся, я привезу тобі заначку. На перший час вистачить. Потім із зарплати гроші перераховуватиму.
Так і вчинили. Лише скоро нагрянула нова ситуація — після обстеження з’ясували, що сестра занедужала. Вона переписала все своє майно на Емілію Романівну. І права на дитину передала. Дочки в заповіті не було — вона навіть попрощатися з матір’ю не приїхала.
Отак турботи про дитину лягли на плечі самотньої жінки.
Міську квартиру вона здавала в оренду, а не гроші вони з дівчинкою виживали. Після переїзду до села Емілія Романівна пішла працювати. І Марічка стала єдиною втіхою для неї. Коли повсюдно поширився інтернет, до Емілія Романівни дійшли чутки, що Наталя веде не дуже хороший спосіб життя, постійного проживання немає.
Дівчинка нічого не питала про матір — чутки до неї й так доходили. Спершу вона соромилася матері, а потім наважилася написати їй у соцмережах. Та навіть відповіла та повідомила, що приїде побачитись. І тепер дівчинка жила в очікуванні на зустріч з мамою.
Приїхала Наталя рано вранці. Скромно одягнена, а на обличчі залишилися сліди всього неблагополучно прожитого життя. Хоча їй всього сорок… Пом’ята, зморшкувата. Марічка під час зустрічі була здивована побаченим. Наталя сказала: “Ну привіт!” і спробувала ніяково пригорнути доньку. Всі разом вони вирушили на кухню. З собою Наталя мала лише невелику сумочку — отже, вона приїхала до дочки з порожніми руками. У результаті виникла пауза — що скаже мати дочки. Чи вибачиться?
Пробач мені, дочко, ну що там! — повідомила Наталя доньці, не дивлячись у вічі. Ось у цьому й полягало все її прощення. Марічка нічого не відповіла – тільки кивнула. Ось і вся їхня розмова.
Розмовляти спочатку не було про що. Звичайні фрази, що нічого не означають: “Як життя?” – “Добре”. Марічка намагалася мовчати і дивилася на матір здивованими очима — вона не розуміла, як ця жінка, що опустилася, могла її привести на світ. Трохи згодом Наталя сказала:
– Тітко Еміліє, давайте підемо прогуляємося — поговорити хочу з вами.
Вийшовши у двір Наталя каже:
– Я все життя зазнавала труднощів. І тепер також. Якби мене ніхто не покликав, то я б сама приїхала. Мені ж щось належить? Я думаю, що у будь-якому випадку. Я ж намагалася не заважати вам упродовж сімнадцяти років. Давайте вирішимо все справедливо. Можу взяти грошима третину від квартири — і розійдемося.
Емілія Романівна пішла до хати та винесла документи, показала, що їй нічого не належить за законом. Дала їй п’ять тисяч гривень і сказала:
Біжи звідси, і ніколи більше не повертайся. Це тобі, щоби дісталася додому. І постарайся зробити так, щоб ніхто із села тебе не бачив. А то сорому не оберешся.
Наталя вихопила гроші і пішла геть. Казала, що так все е залишить. Марічка пішла до своєї кімнати, лягла на ліжко, плакала. Емілія Романівна стала шкодувати її, гладити по голові та питати:
– Дівчинко моя, чого ти засмутилася? Ти образилася чи мати шкода?
– Що ти, бабусю, я просто думаю, як чудово, що ти мене виростила. Уявляєш, як би склалося моє життя, якби я залишилася з нею? Що б я робила? Що б із мене виросло? Я така рада, що ти в мене є.
Заради таких слів варто жити!
Що скажете?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
