Заміж Наташа вийшла у вісімнадцять років. Після школи встигла тільки рік повчитися в технікумі на економіста, а потім вийшла заміж і покинула навчання. Народила доньку, потім сина, займалася дітьми, господарством. Наталя народилася і виросла в далекому від міського життя селі.
– І чим ти, дівонько, до 32 років займалася, що у тебе навіть трудової книжки немає? – запитала Ганна Макарівна.
Наталя – світловолоса, худорлява дівчина почервоніла. Таке питання їй задають всюди, куди б вона не намагалася влаштуватися. Трудового стажу у Наталі, дійсно, немає. Та й звідки йому з’явитися, якщо вона все доросле життя працювала вдома – на сім’ю.
Майбутнього чоловіка зустріла у своєму селі. Борис приїхав з батьками в їх село ще молодим; відразу помітив тендітну Наталю. Зустрічав її у клубу, біля будинку, чатував всюди, де міг. Завоював дівчину своєю напористістю, а десь навіть нахабством.
Кремезний молодий чоловік ревниво і зі злістю дивився на всіх хлопців, які опинялися поруч з Наталкою.
Коли вони одружилися, то жити стали окремо від батьків. З одного боку, це добре, а з іншого боку – погано для Наталії. Чоловік насправні був поганим, і з роками ставав дедалі гірше. Всі його вільні дні йшли на роботу водієм і на полювання.
Він йшов, часом, з дому на тиждень, караючи дружині, щоб будинок був в порядку. Тому Наталії колись було працювати, до того ж за господарством треба було дивитися і город садити, грядки полоти.
Піти наперекір чоловікові вона не наважувалася, бо розмова була короткою. Кілька разів Наталя намагалася скаржитися місцевому дільничному.
Але Борис був у приятельських стосунках з місцевою владою: постачав їм свої мисливські трофеї, часто організовував полювання. Так що дільничний, покрутивши в руках заяву, зазвичай говорив:
– Ну, нічого ж не зробив. Ви вже самі там розбирайтеся.
Намагалася Наталя і на роботу влаштуватися в магазин продавцем, але Борис строго-настрого заборонив виходити:
– Ще не вистачало, щоб на тебе там мужики витріщалися, у будинку сиди.
Мама Наталії намагалася поговорити з зятем, але він виставляв її за поріг. Ну, а батьки Бориса завжди були на боці сина. Після чергового скандалу і просили Наталя не писати на чоловіка заяву і помиритися з ним.
– Так, у нього важкий, характер, але він же годувальник сім’ї, помирись з ним.
І Наталя мирилася. До пори до часу, поки чоловік не став піднімати руку на дітей. Дочка стала плакати ночами, а син заїкатися після того, як Борис вбіг в будинок з рушницею і направив його на Наталю.
Коли він втихомирився і поїхав на полювання, Наталя переговорила з матір’ю і та відправила доньку з дітьми в місто до своєї самотньої рідній сестрі. Тітка Маша з радістю прийняла племінницю, надавши окрему кімнату.
Тоді тещі добре дісталося, коли був в пошуках дружини, але адреса Наталиної тітки він не знав. Та й якби знав, то побоявся б в місті «налітати» на неї – там же немає знайомих дільничних.
І ось тепер варто Наталі перед Ганною Макарівною – завідуючої магазином – в надії, що її візьмуть на роботу хоча б технічкою.
– Я питаю: де ходила до 32 років? – повторила Ганна Макарівна.
Вона дивилася на Наталю, зсунувши окуляри на ніс; її велика, огрядна фігура «розпливлася» за робочим столом. Потужні руки з товстими пальцями займали майже половину столу. Коротке темне волосся лежали без всякої укладання, маленькі очиці, як буравчик, вп’ялися в тендітну Наталю.
Наташа хотіла пояснити, чому вона офіційно ніде не працювала, але не змогла: розплакалася.
– Ну-ну, цього ще мені не вистачало, – пом’якшала Анна Макарівна, – ти мені воду тут не лий, мене цим не проймеш. Я людей наскрізь бачу. Розповідай, що там у тебе в житті сталося.
І Наталя, переставши плакати, розповіла чужій людині все як на духу. Завідуюча уважно вислухала, а потім сказала:
– Гаразд, кредит довіри тобі видаю, дівонько. Беру тебе прибиральницею, оформляю, як годиться, повний соцпакет буде. Але і ти вже постарайся: на роботу не спізнюйся, не ухиляється, прибирати чисто і не кради. Запам’ятай! За крадіжку вилетиш, як пробка.
Наталя радісно кивнула головою. З цього дня вона стала працювати в продуктовому магазині. Анна Макарівна була завідуючою, а господарі магазину – Микола Олександрович і його дружина Ольга Михайлівна.
В магазин в основному приїжджав Микола Олександрович, у Ольги Михайлівни був свій салон жіночого одягу. Господарів магазину цілком влаштовувала Анна Макарівна, яка працювала тут уже десять років. Її цінували за відданість і чесність.
Будь-яке злодійство серед продавців вона припиняла на корені. Була жорстким керівником, але справедливим.
Наталя з першого дня втягнулася в роботу, слухаючи все, що говорить Макарівна. Вона ретельно мила, прибирала на складі, протирала. Після стількох років сидіння вдома їй було в задоволення працювати навіть технічкою, до того ж гроші потрібні були, щоб дітей годувати і не сидіти на тітчиній шиї.
Будь-яке завдання Макарівни, Наталя виконувала охоче. Незабаром Макарівна стала навчати Наталю торгівлі, розповіла, як працювати на касі.
– Так, так, дівонько, – говорила Макарівна, – придивляйся, навчайся, не вік же тобі в технічки сидіти. Хоч ти і добре прибираєш, але продавцем у тебе теж вийде. Мені уважні і сумлінні продавці дуже потрібні.
І незабаром Наталю перевели продавцем-касиром. Вона швидко навчилася і закохалася в свою роботу. Макарівна придивлялася, а через півроку запропонувала працювати старшим продавцем.
– Мені б підучитися, – запропонувала Наташа.
– Організуємо, – погодилася Макарівна, – виділю я тобі час для навчання.
Наталя думала, що вона піде вчитися на курси продавців, але Макарівна здивувала її, запропонувавши вступити до коледжу заочно на бухгалтера.
Минуло три роки. Наталя стала майже рідною в колективі у Макарівни. Вона як і раніше працювала старшим продавцем, але квартиру вже знімала. Не стала обтяжувати тітку. З чоловіком вона на той час розлучилася. Ніби як відстав від неї.
Але в село їздити боялася, тільки мати приїжджала до неї. Дійшли чутки, що колишній чоловік два рази сходився з однією жінкою, але жити так і не стали разом. Батьки Бориса умовили співмешканку не писали заяви, грошима відкупилися.
Після закінчення коледжу викликала Макарівна до себе Наталію.
– Сідай, справа є, – сказала завідувачка.
Їй тоді вже було більше шістдесяти, але господар тримав її на роботі, оскільки такого вірного співробітника важко знайти.
– Надумала я на пенсію піти, а замість себе хочу тебе залишити. З господарями я вже переговорила, твоя кандидатура схвалена, так що приймай справи.
– Та ви що, Анна Макарівна, я не зможу! – Злякалася Наталя.
– А ти через «не можу» переступи і працюй. Скільки будеш по квартирах поневірятися? Станеш завідуючою, зарплата буде більше, іпотеку візьмеш. І взагалі, забудь ти цю свою бідне життя зі своїм чоловіком! Досить всього боятися!
Загалом, склалася Наталчина кар’єра. Минуло ще два роки і вона переїхала в свою квартиру, продовжуючи виплачувати кредит. Від колись заляканої дівчата не залишилося і сліду.
Нещодавно на машині, нехай недорогій, але своїй, їздила в село до матері. Бачила випадково колишнього чоловіка. Зійшовся з питущою жінкою, яка на багато старше його. Інші не хочуть за такого заміж виходити. Постарів сильно, одяг брудний, неголений, погляд тужливий, згаслий.
Наталя глянула на нього і тут же пройшла мимо, не привітавшись.
Повернувшись від матері, помітила, що машина барахлить, тут же подзвонила своєму доброму приятелеві Андрію, з якому познайомилася ще два роки тому. Андрій приїхав надвечір, подивився машину, запропонував відремонтувати, а потім ніби ненароком сказав:
– Може, разом будемо жити? А то життя якось швидко проходить.
Наталя обняла Андрія і сказала: – Нічого, на нашу з тобою життя часу вистачить! А щодо «разом» – я згодна.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
