– Наталю! А я тебе одразу впізнала, – сказала мені старенька і згорблена бабуся. Я розуміла, що їй потрібно виговоритися, тому відкривши хвіртку пройшла на їх подвір’я. Маленький хлопчик, що грався в пісочниці притих. А старенька тремтячими губами взялась розповідати про його важку долю. Мабуть, не просто так я захотіла приїхати в село.
Минуло чимало часу, перш ніж я знову опинилася в рідних краях. З кожним роком я все більше і більше хотіла сюди повернутися. І нарешті в одну з відпусток я вирішила з’їздити в рідне село.
Проходячи повз крайню хату я раптом згадала, що тут жила бабуся однокласника, і, глянувши на подвір’я, мимоволі зупинилася. На ганку, сиділа згорблена старенька. Неподалік на піску грався хлопчик років чотирьох. Несподівано засміявшись, він кинувся до ґанку, тримаючи в витягнутих руках синього гумового зайця.
Підбігши, малюк почав щось швидко говорити бабусі. Однак при цьому він так голосно, заливисто сміявся, що слів розібрати було неможливо. Раптом малюк помітив мене і, притих.
Бабуся теж повернула голову до хвіртки. І тут я, хоча і не без зусиль, впізнала в ній ту сиву жінку, яка просила мене колись віднести молоко на сусідню вулицю. Але як же змінилася вона з тих пір!
Ми мовчки довго дивилися один на одного. — Заходи, дочко… Перш ніж вимовити це, бабуся кілька разів з шумом увібрала в себе повітря. Повагавшись, я відкрила хвіртку і увійшла у двір.
– Вітаємо… У відповідь бабуся лише мовчки кивнула головою.
– Як тебе звати? – запитала я хлопчика.
— Влад… – А ти хто?
– Я? .. – у мене не відразу знайшлася відповідь. І тут бабуся хрипко промовила: – А я впізнала тебе Наталю. – А Вітя ж мій, так і не приїжджає… Видно, відійду у засвіти, не дочекавшись…
А це син його.
– Бабуся погладила по голові Влада, який в той час підбіг до неї.
– Я ж йому прабаба…
Їй явно хотілося виговоритися, але сил було мало, і тому після кожної фрази вона змушена була зупинятися, часто облизуючи сухі, зморщені губи і при цьому глибоко і важко дихаючи.
– Ось без батька, без матері росте… Ти піди пограй, Владе… Пограй, милий… А ми поки з тіткою поговоримо.
… Хлопчик, помовчавши, підбіг до купи піску, однак, граючи, раз у раз поглядав на нас.
– Вітя, онук мій, перед армією дружив з Люською, – неголосно сказала бабуся, показуючи очима на Влада.
– А як взяли Вітю в армію, тут незабаром я і дізналася, що в скруті вона… Написала Віті. А він, такий…, відповідає: не мій, мовляв, у неї, каже, окрім мене, інші були… Як Люська народила, я її провідала. А вона і не дивиться на мене… Гостинців моїх не бере… Потім я дізналася: відмовилася вона від синочка свого… Сама в інше місто поїхала, а Влада в притулок віддали…
Зібралася я туди, подивитися хоч, який він з себе… – Приїхала, глянула.
– Губи старої затремтіли, і вона кілька секунд не могла вимовити ні слова. Нарешті, зробивши зусилля, промовила: – Глянула це я: ну викапаний Вітя! Кажу їм, який же він сирота! Правнук він мій! Віддайте, кажу, мені його!.. Фотографії їм Вітині возила. Насилу погодилися…
Своєму написала: що ж ти робиш, сина сиротою зробив?! А він в докір мені і зовсім додому не повернувся: на будівництво завербувався – няньчи, мовляв, сама, а я ніби як ні до чого!
Тепер в далекій Росії десь живе… Гроші іноді шле: то п’ять тисяч, то десять… А про синочка ні пів слова…
– Бабуля знову надовго замовкла. Потім заговорила знову, дивлячись кудись у далечінь: – Я тобі зізнаюся, іноді ніби вже й не рада, що взяла його… Адже через нього Віті я позбулася – підтримки своєї єдиної… Та й не маю я сил з дитям возитися.
Важко мені, хворію. Ледве до хвіртки доходжу. Ноги ніби палиці – не гнуться. І все гірше і гірше мені… І як далі бути – не знаю… Саме час назад його в дитячий будинок везти. Так душа протестує: присохла до нього – відривати боляче…
Я була так схвильована її розповіддю… Розгублено я озирнулася на хлопчика. Його погляд – пильний, не за віком допитливий – вразив і навіть трохи збентежив мене. Але я змусила себе підійти до Влада. Присівши поруч, ласкаво погладила його по волоссю. В очах хлопчика блиснув радісний вогник. Схопившись на ноги, він відбіг до ганку і, повернувшись, простягнув мені синього зайця.
Це була єдина його іграшка! – Я підхопила Влада на руки. І він не налякався, а, навпаки, обвивши руками мою шию, припав теплим чолом до моєї щоки.
Дотик хлопчика був таким щирим, що у мене від хвилювання виступили сльози. Я відчула, що готова стояти так дуже довго, вбираючи запах його м’якого волосся, відчуваючи на своєму обличчі його легкий подих.
Раптово щось холодне торкнулося моєї руки. Я, здригнувшись, обернулась: переді мною стояла бабуся. Це її пальці обпекли мене холодом. Однак я тут же забула про це – настільки мене вразили очі бабусі: ще недавно сонно-побляклі, вони тепер були сповнені живого вогню і якоїсь нестримної радості.
Губи її невпинно ворушилися, наче вона щось намагалася, але ніяк не могла вимовити. Мені здалося, що вона хоче про щось попросити мене, і, бажаючи допомогти їй, я якомога м’якше спитала.
– Що таке?
Бабуся не відповівши, перевела погляд на Влада, і я побачила, як різко змінився вираз її очей – в них тепер були біль і відчай. У мою свідомість несподівано увірвався здогад. З благанням дивлячись на мене, вона, як би підбадьорюючи, квапливо затрясла головою. Влад теж, здавалося, про щось здогадувався і допитливо дивився то на мене, то на бабусю.
Нарешті їй вдалося трохи вгамувати тремтіння в губах, і, дивлячись на хлопчика, вона уривчасто промовила: – Це… мамка… твоя…
Влад пильно подивився на мене, потім з сумнівом – на бабусю, знову – на мене і раптом слабо посміхнувся їй, з надією чекаючи її реакцію, яка і повинна була все визначити для нього. Побачивши цю боязку посмішку, повні тривожного очікування хлоп’ячі очі, я рвучко притисла Влада до себе. Через хвилину я згадала про бабусю. Та як і раніше стояла переді мною.
Запалі щоки її були вологими від сліз, але очі, спрямовані на хлопчика, здавалися сухими. Коли її рука потягнулася раптом до Влада, я злякано притиснула його ще міцніше до себе: встигнувши за ці секунди звикнути до думки, що хлопчик тепер невід’ємна моя частина…
Хіба можна залишити цього хлопчика з зовсім хворою і старенькою бабусею, і тим більше віддати його в дитбудинок, – думала я. Не маючи своїх дітей, я прийняла рішення усиновити Влада. А маленький Влад був радий і щасливий, що до нього приїхала мама. Він обіймав своїми рученятами мене за шию і шепотів на вухо: “Ти моя мама, так?”. Я відповіла: “Так, синку, твоя мама, ми тепер завжди будемо з тобою разом”.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
