Навіть не уявляєте, через що тепе р зі мною дочка і зять не розмовляють. На голову не натягнеш, що оце в нашій родині сталося – я б сама такого не уявила ніколи. Живу я в селі, ал ж це значить, що мені підійде те, що вони придумали!
Мене звуть Олена. Живу я на Львівщині в селі, в своєму будинку. Чоловік вже 15 років на небесах, жили ми з ним дуже гарно, виростили і виховали двох прекрасних дітей – сина і дочку.
Син старший в Києві живе з родиною, а дочка з чоловіком і двома дітками зовсім близько – за 10 кілометрів від села в райцентрі, там вони з чоловіком квартиру собі купили. Часто приїжджають в гості.
Я хоч і сільська жителька, але ні великої господарки, ні огороду ми з чоловіком ніколи не тримали. Чоловік у Львові працював, я в лікарні у райцентрі.
Останні 10 років я в Україні не працюю, але щороку в загальному 4-5 місяців проводжу у Польщі. в Жешуві. Там маю коханого чоловіка і працюю масажисткою.
Переїхати ні він в Україну не може, бо там старенькі батьки і маленький бізнес, ні я туди, бо тут у мене будинок гарний, який я під себе відремонтувала, діти і онуки.
Та й взагалі ми з моїм коханим чоловіком вже не в тому віці, щоб нам було обов’язково жити разом під одним дахом на постійній основі. Нас все влаштовує, нам так добре, ми повністю довіряємо одне одному.
Я чекаю, поки у мене зберуться мої вже постійні багаторічні клієнти, щоб пройти масажі курсами, і іду на кілька місяців до коханого, живу у нього, працюю, ми проводимо час разом з ним і з його батьками і друзями.
Потім на кілька місяців я повертаюся додому, потім знову в Жешув – і так вже ось 10 років. Коли мене немає, за моїм будинком, котом і песиком дивиться моя троюрідна сестра, яка мешкає в селі по-сусідству зі мною.
Ось і зараз я якраз дома, і два тижні тому відсвяткувала свій 60-річний ювілей. Приїхали навіть син з невісткою і донечкою з Києва. Сестра прийшла допомогти мені наготувати для близьких гарний стіл. І все б добре, якби не подарунок дочки і зятя.
Син подарував мені квіти, парфуми і абонемент в салон краси у Львові. А дочка і зять привезли двох козенят. Саме козенят! І каже мені дочка, вітаючи:
– Вітаємо мамо! Тобі вже дома сидіти, мамо, треба, доглядати цих козочок, ніякої Польщі більше! А у нас буде і молочко постійно якісне для дітей, сир навчишся робити, і твої онуки з-задоволенням будуть їздити до тебе з кізками бавитися, доглядати їх разом з тобою.
Я подякувала, і в день ювілею нічого роздувати не стала. А коли через день гості поїхали всі, я віддала подарунок, тобто козенят цих, безкоштовно одній мешканці села, добрій жінці, яка тримає вже одну кізку.
Пані Людмила погодилася взяти моїх підопічних, сказала, що коли я забажаю, буде мені молочко давати і сир уміє робити також, тому ми так з нею і домовилися, що моїм дітям і онукам перепадатиме і того і іншого.
А через кілька днів після мого дня народження до мене знову навідалися дочка і зять і дізналися, що я віддала їхній подарунок. Я пояснила, що це не моє взагалі, та і дома я сидіти не збираюся.
Ой ле-ле, що сталося! Вони так образилися! Тепер зі мною дочка і зять не розмовляють, онуків проти мене також налаштували, казали, що бабусі тільки гроші і Польща з поляком треба, а не вони і час з рідними.
Мені дуже сумно, адже я завжди онукам і дітям і подарунки привожу, і грошей додаю на якісь покупки, і завжди всім їм рада. Але яке вони мали право вказувати, що мені пора чи не пора і нав’язувати свою думку і цих козенят?
От і виходить, що на голову не натягнеш, що оце в нашій родині сталося – я б сама такого не уявила ніколи. Так, живу я в селі, ал ж це значить, що мені підійде те, що вони придумали!
Що скажете? Хто тут правий, а хто ні? І хто мусить перший піти на примирення і як це зробити взагалі?
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
