Навіть не уявляю, як можна жити так, як мій брат, – лише для себе, свого комфорту і розкоші. Він, певно, ті тисячі закопує в землю чи зберігає десь у швейцарському банку. А куди ж іще? Сам вихваляється, що на своїх двох великих посадах у столиці, працюючи головним фінансовим аналітиком, заробляє не менше 150 тисяч гривень щомісяця. І що з цього? Жодної копійки не дає на добрі справи, нам ніколи не допомагає. Зате щойно купив собі преміальний спортивний автомобіль і поїхав сам на місяць у відпустку на узбережжя Іспанії.
Саме тому я, подолавши свою гордість, поїхала до нього, щоб попросити коштів доньці на скромне весілля. Відмовив! Що ж, візьмемо позику у банку, і він навіть не почує про цю урочистість!
У наших батьків двоє дітей – я, Галина, і він, Арсен. І які ж ми непорівнянні виросли! Для мене справжнє щастя – це не в товщині гаманця, а в душі, у спокої родини, у усмішках рідних. Я зараз з чоловіком, Олександром, доглядаю наших стареньких батьків, живемо разом у їхньому будинку в Коломиї, а нашу власну трикімнатну квартиру віддали молодшій дочці з майбутнім чоловіком.
— Арсене, ти ж розумієш, яка у нас зараз ситуація в родині, — я намагалася говорити тихо, щоб наші старі батьки не почули нас із вітальні. Це був мій другий приїзд до брата у Львів, і я вже не стримувалася.
— Я все розумію, Галю. І що? — мій брат сидів у своєму шкіряному кріслі, гортаючи якісь папери. Його тон був холодним, діловим. — Я ж не забороняю вам жити так, як ви вважаєте за потрібне. Але не треба втручатися у мої плани.
— Я прошу не собі! Я прошу Дарині, твоїй племінниці і хрещениці. Вона ж чекає дитину, Арсене. Це має бути хоча б маленьке свято, щоб вона відчула себе щасливою. Ми ж не просимо тебе оплатити все! Ми з сватами домовилися розділити витрати, але нам навіть половину зараз зібрати дуже важко. Ти ж знаєш, що ми живемо тільки на пенсію і невеликі підробітки Олександра.
— А чому ти не змогла відкласти за стільки років? Ти вибрала жити в занедбаній провінції, доглядаючи батьків. Це твій вибір. Я свій час і можливості вкладав у розвиток і кар’єру. Чому я маю розплачуватися за твій спосіб життя? Ти сама обрала це сімейне рабство замість фінансової свободи.
— Це не рабство, Арсене, це любов і турбота! Ми живемо, як люди, і радіємо простим речам. Для мене цінності інші!
— Твої цінності неможливо конвертувати у грошові знаки, Галю. А мої можна. І я їх не роздаю.
— Я думала, ти принаймні підтримаєш хрещеницю!
— Я дам щедрий подарунок на народження дитини. Але безглузде весілля – це марнотратство. Якщо їй так потрібне свято, нехай візьмуть комерційний кредит. Я проти того, щоб фінансувати безвідповідальність. Це мій принцип.
— Принцип? Це черствість! Ти просто забув про нас усіх!
— Це реалізм, Галю. А ти живеш у мріях про велику і дружну сім’ю.
Я подивилася на нього і відчула такий холод, що нічого більше не змогла сказати. Я просто схопила свою сумку і вийшла з тієї розкішної квартири, тремтячи від образи.
Ми з чоловіком, Олександром, живемо скромно, але наше життя наповнене справжнім змістом і теплом. Нам обом зараз по 58 років. Наші діти вже виросли, старший син одружився і живе в Івано-Франківську, а молодша донька, Дарина, тепер у Львові. Ми з Олександром перебралися жити до моїх стареньких батьків, щоб допомагати їм у побуті і доглядати за їхнім здоров’ям.
Я рано вийшла заміж. Ми з Олександром з одного невеликого містечка, Коломиї, на Прикарпатті. Роботи тут завжди було обмаль, тому багатими ми ніколи не стали. На закордонні заробітки ми не їздили – не хотіли розлучатися надовго. Перебивалися сезонними заробітками: Олександр працював на будівництві, я допомагала у місцевій крамниці.
На життя нам вистачало, хоч ми й не купували дорогих речей і не відпочивали на морях, але й не бідували ніколи. Для нас матеріальна сторона – не головне. Важливо, щоб був затишок в оселі, щоб всі були здорові. Щоб святкувати разом, просто вечеряти за одним столом, обговорювати новини.
Інша справа – мій молодший брат, Арсен. Йому зараз 52 роки, він ніколи не був одружений, дітей нема. Живе у Львові у своїй елітній квартирі, має три престижні освіти, працює фінансистом. Він справді заможний. Але нам від його статків – ніякої користі! Він віддалився від усіх нас, живе самотнім життям, купуючи собі найкращі речі. Хоча, справедливості заради, він раз на місяць приїздить до батьків у Коломию, привозить їм дорогі ліки і вітаміни.
І ось наша молодша донька, Дарина, повідомила нам радісну звістку: вона при надії і виходить заміж за свого коханого хлопця, Максима. Вона мріяла про хоча б маленьке, але красиве весілля. Ну як ми могли відмовити рідній дитині? Але з фінансами у нас зараз повний безлад. Батькові потрібна операція, і всі заощадження пішли на обстеження. Ми домовилися з майбутніми сватами, що ділимо витрати навпіл, але нам з Олександром навіть на цю половину зібрати не вдавалося.
Тому я й поїхала до брата у Львів. Я знала, що він зарозумілий і холодний, але сподівалася, що родинні почуття переможуть його принципи. Я просила його не позичити, а просто подарувати цю суму племінниці, до того ж – своїй хрещениці. Але він відмовив, як ви вже чули.
Коли я повернулася додому, ми з Олександром довго радилися.
— Який він байдужий, Сашко! Просто неймовірно! — мій голос тремтів.
— Не хвилюйся, Галю. Він такий. Завжди був самотнім вовком, — Олександр обійняв мене. — Я візьму додатковий підробіток на будівництві у сусіда. Ми потягнемо цей кредит. Наша донька має бути щаслива.
Ми вирішили взяти банківську позику на нашу частину весілля і навіть не згадувати Арсена в розмові з родичами.
Проте, через тиждень після розмови, коли я була повністю занурена у весільні клопоти, мені подзвонив Арсен. Його дзвінок був несподіваним.
— Галю, — його голос звучав втомлено, незвично тихо. — Я приїжджаю до батьків наступної суботи. Ти ж будеш там?
— Буду, — відповіла я сухо. Не хотіла видавати своїх емоцій.
— Мені потрібно з тобою поговорити. Я… я привіз батькам нові ліки і… конверт.
— Який конверт? — я напружилася.
— Подарунок Дарині. Я переосмислив свої пріоритети. Я розумію, що був занадто різким. Я вважаю, що весілля має бути, якщо вона цього прагне. І вагітність… це важливо.
Наступної суботи він приїхав на своєму новенькому авто. Арсен був, як завжди, бездоганно одягнений, з холодним, діловим виразом обличчя. Ми вийшли поговорити на терасу за будинком.
— Я не люблю емоційних розмов, Галю, — почав він, простягаючи мені товстий, білий конверт. — Але я відчув… неприємний осад після нашої зустрічі. Це – мій подарунок Дарині. На половину весілля. І ще на весільну подорож. Не дозволяй їм брати позику. Я не хочу, щоб моя племінниця починала спільне життя з боргів через мої принципи.
Я здивовано тримала конверт. Там була величезна сума.
— Арсене, — я ледь вимовила його ім’я. — Я ж сказала, що ми візьмемо кредит.
— Не треба, Галю. Не робіть цього. Я не святий, іноді я поводжуся, як кретин, — він посміхнувся сумною посмішкою, яка рідко з’являлася на його обличчі. — Я просто хочу, щоб ви зрозуміли мій спосіб життя. Я важко працюю, щоб мати незалежність і не залежати ні від кого. Можливо, через це я забуваю про теплі відносини.
— Ти незалежний від усіх нас, — повторила я свої слова з минулої розмови.
— Може, й так, — він зітхнув і відвів погляд. — Але батьки — це святе. І ви з Олександром. Не забувай про це, навіть коли я говорю дурниці.
Я обережно відкрила конверт, щоб переконатися. Сума була більша, ніж ми сподівалися. Вона повністю покривала нашу частину витрат і навіть залишалася на майбутнє дитини. Я відчула, як сльози заважають говорити. Я заховала конверт у кишеню.
— Дякую, Арсене, — сказала я.
— Не дякуй. Просто живіть щасливо. І, може, запрошення на весілля я все ж таки заслужу?
— Звісно, що заслужиш, — я посміхнулася.
Він кивнув і пішов до батьків, які вже гукали його з кімнати. А я залишилася сама на терасі зі своїми роздумами і цим товстим конвертом.
Я досі не розумію його мотивів. Чи це було щире усвідомлення своєї помилки? Чи він просто вирішив заспокоїти свою совість перед родичами? Чи він злякався, що ми відмовимо йому у спілкуванні з батьками?
Я все ще не розумію, як можна жити, заробляючи такі великі гроші, і бути таким віддаленим від людей. Може, я застаріла і не сприймаю сучасного світу, де індивідуалізм панує над родинними зв’язками?
Що ви думаєте про такі відносини в родині? Чи має багатий родич зобов’язання допомагати біднішим, якщо вони просять, чи це має бути добровільним жестом доброї волі?
