Навіть таким чином вони нас єднають.
Стіл шатається і мені не зручно друкувати. Підбігає хлопець з-за сусідньго столику:
– Я вчора винайшов спосіб, як це усунути, зараз вам допоможу, можна трохи припідняти? – дістає з кишені і підкладає під одну з ніжок столу стосик паперових хусточок. – Ось так вже не хитається!
Дякую, посміхаючись.
У двох дівчат пари, решта – працюємо.
Незнайомі люди натулилися за одними столиками з ноутбуками, іноді відбуваються «перетасовки» бо комусь треба ближче до розетки.
Всі тактовні, тихі, повага одне до одного, розуміння і співучасть – в повітрі.
Ми, мабуть, з одних і тих самих вулиць і районів міста, де одночасно вимикається світло, бо хтось когось вже тут бачимо не вперше, привітно вітаємося.
Заходять і «новенькі».
– Дозвольте біля вас, не заважатиму? – питає мене літній чоловік в окулярах.
– Звичайно ні! – посуваю ближче до себе ноутбук, щоб і він зі своїм умістився.
Пахне кавою. Тихі лекції, відповіді, перемовини з начальниками чи підлеглими. Ніжно-ділове синхронне поклацування «мишок».
…Вони нас єднають, щоб не робили. Їм цього не зрозуміти. І не перемогти.
І щоб вони не робили, аби ми опинилися в темряві – до Перемоги нас ведуть світло й сила єдності всередині нас. Бо ми, українці – неймовірні!
Автор – Олена Мірошниченко, журналістка.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
