fbpx
життєві історії
Навіть таким чином вони нас єднають. Стіл шатається і мені не зручно друкувати. Підбігає хлопець з-за сусідньго столику: – Я вчора винайшов спосіб, як це усунути, зараз вам допоможу, можна трохи припідняти?

Навіть таким чином вони нас єднають.

Стіл шатається і мені не зручно друкувати. Підбігає хлопець з-за сусідньго столику:

– Я вчора винайшов спосіб, як це усунути, зараз вам допоможу, можна трохи припідняти? – дістає з кишені і підкладає під одну з ніжок столу стосик паперових хусточок. – Ось так вже не хитається!

Дякую, посміхаючись.

У двох дівчат пари, решта – працюємо.

Незнайомі люди натулилися за одними столиками з ноутбуками, іноді відбуваються «перетасовки» бо комусь треба ближче до розетки.

Всі тактовні, тихі, повага одне до одного, розуміння і співучасть – в повітрі.

Ми, мабуть, з одних і тих самих вулиць і районів міста, де одночасно вимикається світло, бо хтось когось вже тут бачимо не вперше, привітно вітаємося.

Заходять і «новенькі».

– Дозвольте біля вас, не заважатиму? – питає мене літній чоловік в окулярах.

– Звичайно ні! – посуваю ближче до себе ноутбук, щоб і він зі своїм умістився.

Пахне кавою. Тихі лекції, відповіді, перемовини з начальниками чи підлеглими. Ніжно-ділове синхронне поклацування «мишок».

…Вони нас єднають, щоб не робили. Їм цього не зрозуміти. І не перемогти.

І щоб вони не робили, аби ми опинилися в темряві – до Перемоги нас ведуть світло й сила єдності всередині нас. Бо ми, українці – неймовірні!

Автор – Олена Мірошниченко, журналістка.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.