— Не чіпай мене, сьогодні день очищення, і я не хочу оскверняти його сварками, — кинув мені Орест, відштовхнувши мою руку. Я дивилася, як він ретельно випрасовує сорочку для походу в храм, хоча ще годину тому ця сама сорочка лежала на підлозі в квартирі Марини. Він вірив, що один візит до церкви змиє з нього всі місяці зради та брехні. Але він не знав, що я бачила кожен його крок від її дверей до самого вівтаря.
Мій Орест завжди мав дивну здатність поєднувати незручне. Він міг спокійно брехати в очі, а за хвилину щиро розчулитися від дитячої пісні. Того ранку він метушився біля дзеркала більше, ніж зазвичай. За вікном стояв сірий березень, сніг перетворювався на брудне місиво, а в повітрі пахло вологою деревиною та холодним залізом. Він поправляв комір своєї світлої сорочки, яку я особисто випрасувала напередодні, виводячи кожну складку.
— Куди ти так рано зібрався? — запитала я, притулившись до одвірка кухонних дверей.
— Треба заїхати в одне місце по роботі, а потім одразу на службу. Сьогодні ж особливий день, Лідо. Ти забула?
— Я пам’ятаю, що сьогодні середа.
— Не просто середа. Це день каяття. Потрібно очистити думки, залишити все зайве в минулому.
Він усміхнувся своєю фірмовою усмішкою, яка раніше змушувала моє серце битися швидше. Тепер вона викликала лише глухий спокій, схожий на пил у старій шафі. Орест схопив ключі від машини, кинув швидкий погляд на годинник і вискочив за двері. Я залишилася в тиші, яку порушувало лише цокання настінного годинника.
Я знала, куди він поїхав. Вже кілька місяців я жила з цим знанням, як із хронічним болем, до якого звикаєш і перестаєш помічати, поки не зробиш різкий рух. Робота, про яку він говорив, мала ім’я — Марина. Вона жила на іншому кінці міста в новобудові, де вікна виходили на парк. Я бачила їх разом лише раз, випадково, але цього вистачило, щоб картинка світу розсипалася на дрібні друзки.
Минуло дві години. Я одяглася, накинула пальто і вийшла на вулицю. Мені не хотілося влаштовувати сцен, але цікавість — це теж свого роду покарання. Я хотіла побачити, як далеко заходить його здатність до перевтілення.
Біля під’їзду Марини стояла його машина. Брудна від весняних калюж, вона виглядала чужою в цьому дворі. Я чекала за рогом, сховавшись у тіні старого каштана. Кора дерева була грубою під моїми пальцями, холодною і вологою. Через пів години двері під’їзду відчинилися.
Орест вийшов першим. Він виглядав дещо розпатланим, але задоволеним. За ним вибігла вона — тонка, у короткій куртці, з яскравим макіяжем, який зовсім не пасував до похмурого ранку.
— Ти встигнеш? — почула я її голос.
— Встигну. Там служба довго триває, — відповів Орест, швидко цілуючи її в щоку.
— Дивно, що ти взагалі туди йдеш після такого ранку.
— Це традиція, Маринко. Одне іншому не заважає. Господь милостивий, він бачить наміри, а не лише вчинки.
Він сів у авто і різко рушив з місця. Я провела його поглядом. Усередині мене нічого не вибухнуло. Було лише відчуття величезної порожнечі, ніби з кімнати винесли всі меблі, залишивши тільки голі стіни.
Я викликала таксі й назвала адресу храму в центрі міста. Орест завжди ходив саме туди. Йому подобалася велич архітектури, високі стелі й запах ладану, який, здавалося, вимивав усю брутальність щоденного життя. Коли я зайшла всередину, служба вже почалася. Людей було багато. Пахло воском, мокрим одягом і чимось солодкуватим.
Я знайшла його очима в перших рядах. Орест стояв рівно, схиливши голову. Його обличчя виражало таку глибоку покору, що якби я не бачила його годину тому в іншому дворі, я б сама повірила в його святість. Настала мить обряду. Люди повільно рушили до священника.
Орест підійшов одним із перших. Я бачила його профіль. Він заплющив очі, коли пальці в чорній рясі торкнулися його чола, залишаючи там темний слід від попелу. Він стояв так кілька секунд, ніби вбирав у себе цю мить. Потім він перехрестився, відійшов убік і став біля колони.
Я підійшла до нього майже впритул, коли він збирався виходити.
— Гарний малюнок на чолі, — тихо сказала я.
Він здригнувся, і його погляд на мить став диким, невпевненим. Але він швидко опанував себе.
— Лідо? Ти теж прийшла? Це добре. Сьогодні день, коли треба прощати.
— Прощати що, Оресте? Твій візит до Марини дві години тому чи твою раптову побожність?
Він вивів мене за лікоть у притвор, де було менше людей. Його пальці міцно стиснули мою руку.
— Навіщо ти це робиш? Навіщо псуєш такий момент?
— Який момент? Момент чергової брехні? Ти щойно стояв там і робив вигляд, що твоя душа чиста. Ти думаєш, що цей попіл на шкірі працює як гумка для олівця? Стер — і аркуш знову білий?
— Ти нічого не розумієш, — прошепотів він, озираючись. — Ми всі люди. Ми всі помиляємося. Але сьогодні я прийшов сюди, щоб почати спочатку. Це мій шлях до виправлення.
— Твій шлях проходить через чужі ліжка, Оресте. Ти не каєшся. Ти просто купуєш собі спокійну совість на наступний тиждень. Тобі подобається цей ритуал, бо він дає тобі право продовжувати робити те саме, відчуваючи себе при цьому гарною людиною.
— Ти надто сувора. Хто ти така, щоб мене судити в домі Божому?
— Я твоя дружина. Та сама людина, якій ти обіцяв вірність. І мені огидно бачити, як ти використовуєш віру як ширму для своєї слабкості.
— Я не слабкий. Я просто шукаю те, чого мені не вистачає вдома. А сюди я прийшов, бо мені це потрібно. Це для моєї внутрішньої рівноваги.
— Рівноваги? Ти просто боїшся відповідальності. Тобі простіше посипати голову попелом, ніж перестати брехати. Подивися на себе. Ти зараз вийдеш звідси, сядеш у машину і будеш думати, що все гаразд. Що ти обнулився. Але Марина чекає на твій дзвінок, а я чекаю на твою чесність. Хоча, здається, від неї не залишилося й сліду.
Орест витер лоб рукавом, розмазуючи сіру пляму по шкірі. Це виглядало безглуздо і навіть жалюгідно.
— Я не хочу про це говорити тут, — буркнув він. — Давай вдома.
— Вдома вже нічого не буде, Оресте. Я просто хотіла побачити цю виставу до кінця. Хотіла зрозуміти, чи хоч щось у тобі здригнеться, коли ти станеш перед вівтарем. Але ти навіть там думав про те, як зручніше вмоститися між двома життями.
Ми вийшли на ґанок. Дощ посилився, змиваючи залишки снігу з тротуарів. Орест дістав ключі, його руки злегка тремтіли.
— Ти ж не збираєшся йти? — запитав він, не дивлячись мені в очі.
— Куди йти? Додому? До того місця, де кожна річ нагадує про твою нещирість?
— Лідо, не починай. Сьогодні такий день… Треба бути милосердними.
— Милосердя не означає дозволяти витирати об себе ноги. Ти переплутав поняття.
Він сів у машину, захлопнув двері й поїхав, не озирнувшись. Я залишилася стояти на сходах храму. Повз мене проходили люди з такими ж сірими мітками на чолах. Вони йшли додому, до своїх справ, до своїх маленьких і великих таємниць. Хтось із них справді шукав зміни, а хтось, як мій чоловік, просто виконував формальність, щоб заспокоїти внутрішній голос, який іноді нагадував про те, ким вони є насправді.
Я йшла парком, де дерева стояли голі й чорні. Повітря було важким. Я згадувала наші перші роки, коли все здавалося простим і зрозумілим. Тоді не було потреби в масках і складних схемах виправдання. Тепер же ми жили в декораціях, які він ретельно вибудовував щодня.
Найгірше було те, що він справді вірив у свою правоту. Він не вважав себе негідником. У його голові існувала зручна система координат, де можна було бути люблячим чоловіком, пристрасним коханцем і побожним християнином одночасно. І кожна з цих ролей була для нього справжньою в той момент, коли він її грав.
Коли я повернулася до квартири, там було тихо. Ореста не було. Можливо, він повернувся до Марини, щоб заспокоїтися після нашої розмови. Або поїхав до своєї матері, щоб почути, яка я несправедлива і черства жінка.
Я сіла на диван у вітальні. Стара лампа відкидала довгі тіні на стіни. На столі лежала газета, яку він не дочитав. Усе навколо виглядало таким звичним і водночас зовсім чужим. Я думала про те, скільки ще таких середовищ він збирається пережити, перш ніж зрозуміє, що попіл на шкірі нічого не вартий, якщо під нею порожнеча.
Звук ключа у дверях вивів мене зі заціпеніння. Це був він. Він зайшов тихо, зняв взуття, пройшов у кімнату. Його обличчя було чистим — він вимив лоб.
— Ми можемо просто повечеряти і не сваритися? — запитав він тихим голосом.
— Ми не сваримося, Оресте. Ми просто розмовляємо на різних мовах. Ти говориш про ритуали, а я про життя.
— Я хочу, щоб у нас усе було добре. Хіба це погане бажання?
— Це гарне бажання, але воно вимагає зусиль. Ти не можеш просто попросити вибачення у неба, не змінивши нічого на землі. Ти розумієш, що твої дії руйнують усе, що ми будували десять років?
— Ти перебільшуєш. Те, що в мене є хтось інший, не означає, що я не ціную тебе. Це просто… інше.
— Інше? Це зрада, Оресте. Як би ти це не називав. І те, що ти намагаєшся прикрити це релігійністю, робить ситуацію ще гіршою. Це подвійні стандарти, які я більше не можу витримувати.
Він сів навпроти мене. Його погляд став холодним.
— А що ти пропонуєш? Розлучення? Ти думаєш, це зробить тебе щасливою? Ти залишишся одна в цій квартирі зі своїми принципами. Тобі стане легше від того, що ти була права?
— Мені стане легше від того, що я перестану жити в брехні. Я не хочу бути частиною твого театру.
— Ти занадто горда, Лідо. Гординя — це теж гріх, про який сьогодні говорили. Ти не вмієш приймати людей такими, якими вони є.
Я засміялася. Це був гіркий сміх, який відлунював у порожній кімнаті.
— То це тепер я винна? Тому що не хочу приймати твою брехню як належне? Ти дивовижна людина. Ти зміг перекрутити все так, щоб виставити себе жертвою моєї непоступливості.
— Я не жертва. Я просто хочу спокою.
— Спокій не купується посипанням голови попелом. Його треба заслужити чесністю. Але ти, здається, забув, що це таке.
Він підвівся і пішов у спальню. Я чула, як він лягає, як скрипить ліжко. Він засне швидко, я впевнена. Його совість тепер чиста, він виконав свій обов’язок перед традицією. А я буду сидіти тут, у темряві, і думати про те, як людина може так легко відокремлювати свою віру від свого серця.
Вечір за вікном став зовсім чорним. Дощ перейшов у мокрий сніг, який танув, не встигаючи торкнутися землі. Я дивилася на свої руки і думала про те, що іноді справжнє очищення починається не з молитви, а з відваги піти геть.
Чи можна вважати каяття щирим, якщо людина заздалегідь знає, що завтра знову повернеться до того ж гріха, бо в неї вже є готовий сценарій для наступного прощення?
