fbpx

Не хвилюйся, доню, все буде добре. З малюком ми впораємося. Я тобі у всьому допоможу! Потяглится одноманітні і тяжкі дні. Вранці я годувала її і бачила, як вона дивиться в нікуди. Мені так хотілося, щоб мама мене впізнала, посміхнулася, сказала: “Привіт, донечко!” Мій чоловік вже найшов такий пансіонат, з хорошими умовами. Матусечко, ти зможеш мене простити?

Як же легко мені стало, коли мама спокійно сказала: – Не хвилюйся, доню, все буде добре. З малюком ми впораємося. Я тобі у всьому допоможу!

Саме мама допомогла з’явитися на світ моєму Михайлику. Вона займалася моїм сином, коли я після його появи надовго опинилася на ліжку у стаціонарі. Так минуло пів року, а потім ще більше року на відновлення сил. А вдома мама займалася моїм синочком, турбувалася про нього.

Через це мама втратила хорошу роботу, коханого чоловіка, з яким вони збиралися розписатися, але він не прийняв того, що мама всю себе присвятила онуку. Тоді мамі виповнилося лише 42 роки. Я пообіцяла
собі, що ніколи не залишу маму, щоб не сталося.

Але життя закрутилося інакше.

Мама, треба зазначити, жодного разу не дорікнула мені. Весь час допомагала та дбала.

І лише через кілька десятиліть мамі знадобилася допомога – вона дуже серйозно занедужала.

Досить молода, приваблива жінка з кожним днем все більше нагадувала дитину. Першим дзвіночком стало те, що матуся одного разу перестала впізнавати мене. Потім мама все питала, де я була цілий день, хоч я ходила в магазин біля будинку на 15 хвилин.

Минуло пів року, мама вже поводилася як примхлива дитина. Вона перестала впізнавати у дзеркалі і на фото саму себе. Я пішла у відпустку і почала жити з мамою в іншій частині міста, Рома мій у цей час вже закінчував університет.

Потяглится одноманітні і тяжкі дні. Вранці я годувала її і бачила, як вона дивиться в нікуди. Мені так хотілося, щоб мама мене впізнала, посміхнулася, сказала: “Привіт, донечко!” Спочатку я ще сподівалася, але потім змирилася. Про що ж ти тепер думаєш, мамо?

Мені весь час хотілося спати, тремтіли руки і на очах були сльози. Маму не можна було залишити на самоті ні на мить. Не виходило навіть відлучитися в найближчий магазин біля будинку. Вона могла малювати на стінах, або йти кудись, невідомо, у якому напрямку.

Мій чоловік був незадоволений і часто говорив, що ми на порозі розлучення. Роботу мені довелося залишити. Життя розвалювалося, а моє самопочуття стрімко погіршувалося.

Спеціалісти казали, що зі здоров’ям у мами все добре: проживе ще довго, хоч і в такому стані. Але скільки ще можу так прожити я?

І ось, думка, що маму все ж таки доведеться влаштувати у відповідний пансіонат, почала відвідувати мене щодня. Поки що я не піддаюся і відганяю подібні думки. Іноді я розумію, що рано чи пізно доведеться так зробити.

Але ж це моя маткся, хоч уже і не вона, треба це визнати. Їй байдуже, хто її годує і одягає, виводить на прогулянку.

Мій чоловік вже найшов такий пансіонат, з хорошими умовами. Матусечко, ти зможеш мене простити?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page