fbpx
життєві історії
– Не можу так, – тремтячим голосом сказав він. – Це свята земля батьків! Покладіть її мені на голову, а прямо в руки – не смію! Сини підхопили батька під лікті, а він нагнув голову. Дідусь схвильовано й урочисто поклав на неї мішечок, старий плакав, і сльози, як дощинки, падали на підлогу. Капнули сльози і з очей мого діда.

У нашому місті мого дідуся знали всі, він був соборним протоієреєм.

Тому коли він зібрався на прощу в Єрусалим, то про таку подію тлумачили мало не в кожному будинку.

За два дні до дідового від’їзду ми сиділи з ним на балконі нашого будинку: я голосно читав заданий в гімназії латинський текст і перекладав, а дід, великий знавець стародавніх мов, робив мені зауваження.

Загавкав Шарик, мирно лежав на килимку, і ми побачили, що підійшов до балкона старий єврей Рабинович; два сина, теж старі, підтримували його під руки.

– Дозвольте зайти до вас з розмовою? – знімаючи з голови картуз, запитав один з синів.

– Будь ласка, – запросив дідусь і піднявся назустріч.

Старий, ледь рухаючи ногами, ледве здолав сходинки балкона і в знемозі опустився на підставлений мною стілець.

Я зі страхом дивився на його худе обличчя з чорними очима і червоними повіками, на білу бороду і кучеряві пейси, що спускалися уздовж щік; дивився і боявся, що старий Рабинович помре цієї хвилини.

Але старий віддихався, витер ситцевою хусткою обличчя і беззубий рот і, після взаємних привітань, почав:

– Я чув, що ви, пане батюшка, їдете в Єрусалим?

Читайте також: ЯК ЖЕ ВОНА СКУЧИЛА!.. СКІЛЬКИ РОКІВ ВОНА НЕ БУЛА ТУТ, У РІДНОМУ СЕЛІ? 15? НІ, 17. ТАК ДОВГО! І НЕ ВАЖЛИВО, ЩО ЗАРАЗ МАЙЖЕ ВСЕ ТУТ ВИГЛЯДАЄ ІНАКШЕ. ВОНА ВСЕ ОДНО ДИВИТЬСЯ НАВКОЛО ОЧИМА СВОГО ДИТИНСТВА, БАЧИТЬ ТЕ, ЩО НЕ ЗМОГЛИ СХОВАТИ ВІД НЕЇ РОКИ. ОСТАННІЙ АВТОБУС НАЗАД У ПОЛТАВУ ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ, І ВОНА ПОВИННА ВСТИГНУТИ ЗРОБИТИ ЗАДУМАНЕ. ВТІЛИТИ У ЖИТТЯ СВІЙ ПЛАН ЗЦІЛЕННЯ. ЗРОБИТИ ТЕ, ЗАРАДИ ЧОГО ВОНА ПРИЇХАЛА.

– Так, якщо Господь благословить, то післязавтра збираюся в дорогу, – відповів дід.

Старий заплющив очі, похитав головою і тихо сказав:

– Я маю до вас велике прохання. Ви самі бачите, що я скоро помру. – Він зітхнув. – Кожен єврей хоче одного: якщо не довелося жити на землі батьків, то хоча б в неї лягти… Привезіть мені жменю землі з Єрусалиму, одну жменю! – Старий підняв тремтячу руку і, стиснувши, простягнув дідові. – Коли я помру, нею посиплють дно моєї могили, і я ляжу наче в рідну землю…
Виконайте прохання старого єврея, і Господь нагородить вас.

– Привезу, – пообіцяв дідусь.

Рабинович повернувся до сина і щось сказав йому по-єврейськи. Той швидко вийняв з кишені сап’яновий мішечок і простягнув батькові. Старий, вставши, подав його дідові:

– Це для рідної землі.

Дідусь був відсутній рівно рік. Я дуже боявся, що старий Рабинович помре за цей час, але він дочекався дідового повернення.

На третій день по його приїзді він прийшов до нас, підтримуваний синами.

Дідусь тепло привітався і на тривожне запитання старого, чи привіз він землю, подав сап’яновий мішечок, наповнений єрусалимської землею.

Старий простягнув було до нього руки, але швидко відсмикнув і похитав головою:

– Не можу так, – тремтячим голосом сказав він. – Це свята земля батьків! Покладіть її мені на голову, а прямо в руки – не смію!

Сини підхопили батька під лікті, а він нагнув голову.

Дідусь схвильовано й урочисто поклав на неї мішечок, старий плакав, і сльози, як дощинки, падали на підлогу. Капнули сльози і з очей мого діда.

З того часу минуло багато років, тепер я сам став дідусем, але не в цьому справа, а в іншому…

У мене є сестра. У 20-му році вона разом з родиною емігрувала за кордон і оселилася в Парижі. Останні роки вона щоліта приїжджає до нас по екскурсійній путівці і проводить з нами кілька днів.

Напередодні її від’їзду ми йдемо з нею в булочну, вибираємо самий круглий, найапетитніший чорний хліб, і вона відвозить його в Париж. Там вона передає хліб старій і шанованій людині з числа близьких їй емігрантів.

Він благоговійно приймає у неї хліб з рідної землі, ріже на маленькі шматочки і, як просфору, роздає рідним і знайомим.

Прийнявши шматочок, люди цілують його, багато хто плаче…

Це хліб з землі батьків.

Л.С.Запаріна, зі збірки “Невигадані розповіді”.

facebook