Не минуло й дві години, як Уляна покинула мою квартиру, в телефоні пролунав звук повідомлення з вайбера. Я ще навіть не “розгорнула” його, як перші слова мене вже насторожили. Ну Уляна, ну й хитрюга. Ох і додумалася! Правда, я зробила, як на мене, правильно – проігнорувала написане!
Якось була я вдома, готувала свій улюблений червоний борщик, і тут телефонує мені подруга, але з якою ми, через брак часу, рідко бачимося.
– Привіт, Наталю, А ти зараз удома?
– Так. А що трапилося?
– А ми ось із сином у справах тут поряд біля твого дому були. Ти не проти, якщо ми прийдемо до тебе у гості?
– Та приходьте, тільки в мене не надто вдома прибрано.
Минає хвилин п’ятнадцять, дзвонять мені вони у двері, я ж їх впускаю до хати, і йдемо разом на кухню. Син Уляни ще той активний хлопчик, на місці зовсім не сидить, все йому треба доторкнутися, потрясти, покинути. Івану п’ять років.
І ось ми сиділи з його мамою на кухні, пили чай і розмовляли. У цей час Іванко сидів у залі й дивився на мультфільми. Уляна йому одразу сказала, щоб він нічого ніде не чіпав.
І ось через п’ятнадцять хвилин я чую величезний гуркіт з кімнати, де сидів Іван. Зриваємося з місця з Уляною і біжимо до зали. Влітаю і “млію” від побаченого. По центру кімнати стояв сам Іван із розгубленим виглядом, а поряд на підлозі лежить розбитий акваріум на дрібні уламки, і рибки хлюпаються в невеликих калюжках.
Так, акваріум у нас невеликий. Нам подобається з чоловіком розводити рибок.
Уляна одразу ж підбігла до свого сина, оглянула його, спитала чи в порядку він. А я ж у цей час пішла по ганчірку, щоб витирати воду з підлоги. Витираю я значить ту воду із підлоги. А подруга якраз закінчила огляд своєї дитини. А потім каже мені:
– Наталю, ти вибач, що так вийшло. Ми напевно будемо йти з Іванком. Нам уже час, треба ще встигнути на маршрутку.
– А ти мені не допоможеш прибратися? — здивовано я питаю в неї.
– Пробач але ні. Нам треба вже тікати додому. Дитина сильно злякалася, треба її заспокоювати, -відповідає вона мені.
Тоді я почала питати у дитини, чому ж вона вирішила полізти до того акваріума. Тоді Іван мені відповів, що грав літаком, а він потрапив у кут за акваріумом, і він поліз, щоб його дістати. І тоді власне і зачепив акваріум.
– А з чого ти зробив літачок? — питаю у нього, знаючи, що в тій кімнаті не було паперу.
– Я знайшов у вашій шафі якийсь листок і з нього і зробив! – Відповідає мені дитина Уляни.
І тоді я усвідомила, що це наше із чоловіком свідоцтво про шлюб! Мене кинуло в піт. Але я максимально стримувала себе. А подруга тим часом взяла дитину за руку і почала рухатися до виходу.
– Наталю, ти ще раз вибач, що так сталося. Він не хотів. А свідоцтво переробиш, там ніяких проблем не повинно бути, – казала мені подруга.
Ну та засмучуватися немає сенсу. Прийдеться переробляти свідоцтво, купувати новий акваріум, і оплачувати ремонт сусідці знизу, – відповідаю я їй.
– Ну тут нічого такого немає … Іванко ще зовсім маленький, він дитина. У нього через переляк можуть проблеми зі здоров’ям розпочнуться, треба знову витрачати гроші на похід до лікаря. Та й взагалі, навіщо ти там акваріум поставила? Та вже добре, потім якось я тебе ще наберу, — відповіла мені подруга і пішла з квартири.
Після я прибирала в кімнаті, потім сходила до сусідки, запитала чи не протекала вода до неї. Добре, що все обійшлося, і мені не довелося оплачувати ремонт сусідці знизу.
Того ж дня мені Уляна надіслала повідомлення:
– Ми ось були у лікаря. Нам сказали, що дитина може почати заїкатися після переляку. Віддали майже тисячу гривень за прийом!
А я сиділа і не знала, що їй такого відповісти. Зрештою просто проігнорувала повідомлення.
А щоб ви зробили на моєму місці?
Фото ілюстративне
