– Ви серйозно? Це ж Різдво! Як ви могли так вирішити, навіть не сказавши мені? – голос тремтів, але я намагалася тримати себе в руках.
– Мам, ну… Ми ж тобі говорили, – спокійно, навіть трохи вибачливо відповіла моя донька Наталя. – Просто так співпало. Ми вирішили, що цього року хочемо спробувати щось нове. Ми з Орестом їдемо до Єгипту, Юрко з Марією – в Карпати, а Іванка з друзями летить до Праги. Ти ж розумієш, ми всі вже дорослі, і це наше право.
Ці слова звучали, як холодний душ. Я відчула, як щось важке стискає все всередині. Невже вся наша родина розлетиться, як горобці, і жодного святкового вечора з піснями, розмовами і традиційними варениками? Чи я взагалі нікому не потрібна?
Все почалося кілька місяців тому, коли я, як завжди, розписувала план підготовки до Різдва. У нашій родині це було справжнє свято – пахло ваніллю, випікалися пампушки, вареники ліпили всі разом, а я готувала кутю за бабусиним рецептом. Але цього разу на мої пропозиції допомогти з приготуванням Наталя тільки відмахнулася.
– Мамо, ну ти ж знаєш, як у нас завжди – ти найкраще все робиш, ми не хочемо псувати тобі процес. Та й часу обмаль, на роботі зараз завал. Ти ж впораєшся, правда?
Я зітхнула і кивнула. Що ж, доведеться знову все робити самій. Але на душі щось ніяковіло.
Коли Наталя повідомила про їхні плани, я зрозуміла: цього року нічого не буде, як раніше. Вони всі просто втекли – хто куди, залишивши мене на самоті. Я довго не могла заснути тієї ночі, думаючи про те, де я припустилася помилки. Можливо, я надто часто брала все на себе, не залучала їх до підготовки? А може, вони просто виросли, і час приймати нову реальність?
Наступного дня я вирішила не здаватися. Якщо я залишуся одна, то зроблю це Різдво таким, яким хочу саме я. У мене з’явився план: я буду пекти пампушки, вареники, маківники – все, що люблю. Прикрашу ялинку так, як мріяла ще з дитинства, і накрию святковий стіл.
Але не минуло й кількох днів, як трапилася халепа. Під час прибирання я вирішила помити вікна. Стілець, на який я стала, похитнувся, і я впала, вдарившись об підлогу. Я ледве могла поворухнути ногою. Наталя приїхала одразу, як тільки я їй зателефонувала.
– Мамусю, чому ти не подзвонила раніше? – схвильовано спитала вона, допомагаючи мені піднятися. – Ти могла б зламати щось!
– Не хотіла тебе турбувати, – зітхнула я. – Ви ж усі такі зайняті.
У лікарні сказали, що все добре, лише кілька днів потрібно провести в спокої. Але ця подія стала поворотною точкою. Наталя скасувала поїздку, а згодом і Орест з дітьми почали телефонувати, запитувати, як я почуваюся. Уже за кілька днів у домі знову було гамірно – усі зібралися, щоб допомогти мені.
– Знаєш, мамо, – сказала Наталя, сідаючи поруч зі мною, – ми зрозуміли, що робили помилку. Ми настільки захопилися власними планами, що забули про найважливіше. Різдво – це про сім’ю. Про тебе, про нас усіх разом. Без цього свято втрачає сенс.
Я ледь не розплакалася. Вперше за багато років вони самі взялися до роботи. Юрко готував борщ, Іванка випікала пампушки, Орест майстрував дерев’яні прикраси для ялинки. І хоча кухня була в хаосі, а смак пампушків вийшов не таким, як завжди, це було найтепліше і найщасливіше Різдво за довгий час.
– Мамусю, – спитала Наталя, коли ми сиділи за столом, – як ти думаєш, чому ми раніше не бачили, як важливо проводити цей час разом?
– Мабуть, ми всі іноді забуваємо, що найцінніше – це не подарунки чи подорожі, а моменти, проведені з близькими, – відповіла я, стискаючи її руку. – Головне, що ви це зрозуміли. І я вам за це вдячна.
А як ви, мої дорогі читачі, святкуєте Різдво? Чи є у вашій родині традиції, які ви передаєте з покоління в покоління? Діліться своїми історіями – мені буде дуже цікаво почитати!
