Не минуло й місяця, як галаслива сімейка окупувала стареньку хатинку Ольги Кирилівни. – Ніби й рідні мої онуки, але я вже не в тому віці, щоб доглядати чотирьох дітей. Валя ж моя, замість того, щоб про дітей дбати, вирішила влаштувати особисте життя, і зв’язалася з Тарасом. Як далі жити? Моєї ж пенсії на тиждень не хватає, а з погребу вже з’їли все, що тільки можна, – бідкалася старенька сусідці.
***
На лавочці біля воріт сиділа літня жінка. Сиділа сумно опустивши голову. Наче на плечі їй тиснув важкий тягар.
– Кирилівна, ти чого зажурилася? Сталося щось? – поруч присіла сусідка.
-Ой, Володимирівна, не питай. Дочка до мене приїхати вирішила. Назовсім, жити тут хоче.
-Ох! До тебе? З дітьми? Жити? У неї четверо начебто, дітлахів то? А чоловік?
– Розлучаються вони. Лаялися-лаялися, і ось тобі. Вона і в місті то не працювала, а тут тим більше немає роботи. На що жити збираються? На мою пенсію? Мені одній ледве вистачає. Щось на душі неспокійно у мене.
Через місяць у Ольги Кирилівни стало тісно і шумно. Дочка з онуками просто окупували маленький будиночок бабусі, сильно потіснивши стареньку.
Дочка Ольги Кирилівни мала безглуздий характер, на дітей постійно лаялась. На пропозицію матері почати шукати роботу, відповіла, що після розлучення у неї важкий стан і їй потрібен час прийти в себе.
Цей стан дочка лікувала лежачи біля телевізора і поїдаючи пиріжки, які напекла Ольга Кирилівна. До обіду приходили зі школи діти і змітали все, що наготувала бабуся. Тепер старенька біля плити проводила більшу частину дня.
-Ну як ти, Іванівна? – заглянула якось сусідка. – Щось тебе зовсім не видно стало?
– Володимирівна, сил моїх немає. Хоч і рідні вони мені, а втекла б на край світу від них. Пенсія в два дня зникає. У погребі вже порожньо стало. Як далі жити не знаю. Валька моя, замість того, щоб на роботу влаштуватися, з Тарасом зустрічатися стала. Мені, каже, треба особисте життя влаштовувати. А він живе з матір’ю, і брат його з сім’єю там же. Значить і його до мене в будинок приведе. Ех, куди ж мені подітися?
– Ой,Оль, важко тобі…
До лютого в погребі у бабусі закінчилися всі запаси. Валя все ще не працювала. Вона проводила майже весь час з новим кавалером і його друзями. За дітей вона не переживала, адже вони з бабусею. А ось Ольга Кирилівна влаштувалася в місцевий магазин підлоги мити, хоч якась копійка. Дітей годувати треба.
Продавчиня Ірина дуже шкодувала Ольгу Кирилівну. У такому віці мити підлогу незавидна доля.
– Ольга Кирилівна, завтра вихідний. Ви приходьте до мене в гості. Подумаємо разом як вам допомогти.
– Ой, Іринко чим же ти мені допоможеш? Дочка рідна допомогти не хоче.
– Все одно приходьте. Просто в гості.
– Ну добре, загляну на хвилинку.
На наступний день Ольга Кирилівна прийшла до Ірини додому. Сіли пити чай.
– Ольга Кирилівна, мені здається вашу Валю треба трохи провчити. Надіслати матір працювати, щоб прогодувати її ж дітей, це ж ні в які ворота! У мене є пропозиція!
Яка, Ірино?
– Сестру мою знаєте, Іванку? Вона ж ніби з вашою Валею в школі вчилася? Вони з чоловіком, їдуть за кордон. І хоч повертатися не планують, про всяк випадок залишають собі невелику квартирку, в нашому обласному центрі. Ви можете там жити скільки захочете. Платити тільки комуналку. Відпочинете від родичів. А, Валя як одна залишиться, може за розум візьметься!? Що думаєте?
– Дякую, Іринко! Я згодна. А то сил зовсім немає.
Через тиждень Наталя Іванівна зібравши трохи речей поїхала в місто. Дочці вона залишила записку: Валя, я дуже втомилася. Їду.
Ти доросла жінка, мати чотирьох дітей. Впораєшся сама. Дах над головою у вас є, про решту подбай сама. А у мене “важкий стан”. І я поїхала його лікувати.
Минув рік. Валя залишившись одна, пішла працювати. Спочатку мити підлогу замість матері. Потім її взяли продавцем. Влітку, разом з дітьми посадила город.
Від матері звісточки не було, і Валя дуже переживала за неї. Зате Ольга Кирилівна від Ірини знала все про дочку і онуків. Вона спокійно жила в місті, і про свій вчинок не шкодувала.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
