Не невістка, а бездонна бочка у мене. Сил вже моїх немає. Ну скільки можна її терпіти? Вже більше як два роки вони придбали житло, а все ніяк від мене не з’їдуть. – Мені чоловік все нове має купити. І в цьому ремонті від забудовника, лише бідняки живуть. Якщо спати, то тільки на ортопедичному матраці. – Я чим могла їм допомогла, а вона ще сміє по телефону жалітися. – Свекруха мене жене “на вокзал”
***
Думала, що син з дружиною куплять квартиру – і все, закінчаться біди. З’їдуть, заживу. А на ділі ще гірше стало.
Я їм навіть гроші додала, десяту частину вартості. У себе дозволила залишитися. Щоб їм було не важко іпотеку платити.
Будинок здали, ключі видали. Переїзд? Ні! Галя вперлася: “Хочу, щоб у новій квартирі все нове було!” Економити обіцяли, говорили, що ще трішечки поживуть, і вже тоді точно з’їдуть. Уже два роки ніяк речі зібрати не можуть.
Все нове подавай. Абсолютно. І мого не треба: ліжко спеціально для них купила. Ні, вона вже немодне. Шафа? Мотлох, даром таке добро не приймуть. “Мені чоловік все нове купить! І ліжко з ортопедичним матрацом!” До сьогодні купує.
З технікою родичі допомогли. Скинулися, додали, сертифікати по всім знайомим зібрали. Мало. Звичайно, якщо холодильник – то за п’ятдесят тисяч, пральна машина – за сорок. А ще телевізор, мікрохвильова піч, посудомийка… Не вистачило. Вони кредит взяли. Окрім іпотеки.
Тепер ця техніка в коробках посеред порожньої квартири стоїть. Два роки вже там. А кредит за неї платити треба.
Економія… В домофон о третій годині ночі телефонують – це їжу їм привозять. В відпустки літають. Галька на манікюр ходить. Волосся фарбує. На продукти скинутися? – Ні-ні, ми ж економимо…
Одне добре – ремонт зробили. Бо не до вподоби їй в інтер’єрі від забудовника жити. Я сина рік майже не бачила. Він з роботи – на квартиру: фарбував, клеїв, сантехніку контролював. З квартири – на роботу: на все це заробляти.
Галька каже, що це я винна: не навчила сина заробляти. Золота медаль, червоний диплом, хороша робота, перспективи. Йому тридцять немає, а він отримує в три рази більше середньої зарплати по регіону. Не навчила? Хіба?
Не невістка, а чорна діра: що не дай, все мало, мало, мало. Правильно кажуть: зростають доходи – зростають доходи. І апетити, як на дріжджах.
Раніше як було: допоможе, картоплю почистить, підлоги протрете. А як ключі отримала – все: “Своє прибирати буду. Ми тут тимчасово!”
Синові заборонено давати мені на оплату комунальних послуг. Економія! Потайки дає. Вибачається. Очі відводить. Просить потерпіти.
Спосіб життя міняти не хочеться. Без меблів жити або купити недорого – вона ніс верне. Так нічого і не куплено нового – грошей-то немає: кредит, іпотека, життя.
Терплю. З останніх сил. Шість років у себе вдома терплю, по засіках нашкрябаю терпіння ще на рік. Не більше. Так їм і сказала: вже два роки житло простоює. Усе! Я допомогла, чим змогла. Ще трохи почекаю – і йдіть з миром, живіть.
Крику було. Рідного сина на вулицю жену, совість всю з віком втратила. А звідки їй узятися, совісті тій, якщо по краплині цідили і цідили? Галя всім телефонує, скаржиться. Женуть її на вокзал, каже. Знущаються. Життя не дають. Доводять.
Все одно не повірите. Скажете, що я погана. Сама винна. Впустила. Допустила. Гонор свій показую.
Дні рахую. Ніколи не думала, що буду рахувати дні в очікуванні спокою. Я простягнула руку допомоги, а вона все згризла і ще просить.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
