Паші було двадцять сім років. Він працював на заводі за пару гривень на місяць. Знімав однокімнатну квартиру і спокійно жив. Нічого йому не бракувало.
Основним його захопленням був комп’ютер, на якому він грав в різні ігри. Комп’ютер він постійно оновлював в магазині не далеко від його будинку.
З господарем магазину, Олегом Петровичем, у нього склалися дружні стосунки. Вони довго розмовляли. Паша вважав його своїм другом.
Олег Петрович навіть міг зайти до Паші додому і допомогти налаштувати йому комп’ютер.
Випадково Паша познайомився в гостях у знайомих з дівчиною. Дівчина була його ровесницею, і вони стали зустрічатися.
Люба теж знімала квартиру, і вони швидко вирішили, що краще жити разом. Зарплата Люби теж була невеличкою, матеріально разом вони стали жити краще.
Паша оновив собі комп’ютер, а Люба одягнулася. Життя у Паші явно налагодилася. Він часто став навідуватися до Олега Петровича за модернізацією свого комп’ютера. Одного разу він радісно йому повідомив, що Люба при надії і скоро буде у них дитина.
– Не потягнеш ти дружину з дитиною, – песимістично сказав йому Олег Петрович.
Паша навіть не зрозумів такої відповіді. Він завжди жив тільки сьогоднішнім днем. Сьогодні все було добре. Він навіть думати на цю тему не став.
Скоро у них несподівано появилася двійня. Вона більше не працювала. Після сплати оренди за квартиру грошей залишалося всього трошки. Одному ще як то вистачало, а от чотирьом цього було явно мало.
У Паші був брат Антон. Він жив у цивільному шлюбі з дівчиною в її трикімнатній квартирі. Паші вдалося з ними домовитися, що він з дружиною тимчасово до них оселиться. Але від переїзду його життя легше не стало.
Грошей як і раніше не вистачало. Та й терпіння цивільної дружини брата було не вічним. У будь-який момент вона могла вигнати їх усіх разом з його братом. Свій комп’ютер він уже давно продав Олегу Петровичу за гроші. Нову роботу з більшою зарплатою знайти не міг.
Паша часто з ностальгією згадував, як добре він жив до Люби. Спокійно після роботи грав в свої улюблені комп’ютерні ігри.
Ніяких проблем у нього не було. Якось зайшовши до Олега Петровича, він із сумом йому сказав, що він мав рацію. І як йому далі бути.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
