Не розказуйте мені, дівчата, що з дитиною ви нічого не встигаєте. Це не виправдання. Коли ми дізналися, що скоро станемо батьками – в нашій родині було справжнє свято, ми з Денисом одразу почали будувати райдужні плани. Я уявляла, як моє рожевощоке диво сопе в ліжечку, а я, наче мадонна, схиляюся над ним…
З чоловіком ми завжди вели активне, насичене життя, але при цьому мріяли про дитину. Коли ми дізналися, що скоро станемо батьками – в нашій родині було справжнє свято, ми з Денисом одразу почали будувати райдужні плани. Я уявляла, як моє рожевощоке диво сопе в ліжечку, а я, наче мадонна, схиляюся над ним.
Реальність трохи скоригувала наші очікування – донька народилася не дуже здоровою і перші півроку не дуже нагадувала ангелочка. Вона мало спала і багато плакала. Ми регулярно спілкувалися з лікарями і робили все можливе, щоб малятко зміцніло.
Рік безвилазно просидівши будинку, я відчувала себе матір’ю-героїнею. За плечима – інститут, певний досвід, успішна кар’єра, насичене життя, але щастя, яке відчуваєш від спілкування з малюком, ні з чим не порівняти.
Денис працював за десятьох, щоб ми з Катрусею ні в чому не потребували. Правда, по дому і з дитиною він мені допомагав малувато, але й часу у нього на це особливо не було, тому що я його не звинувачувала. Але і він би міг увійти в моє становище, зрозуміти, а не висловлювати свої невдоволення з приводу розкиданих по квартирі речей і наспіх приготованої вечері з напівфабрикатів. Що мене дратувало, так це його неодмінно підняті брови.
Я швидко говорила: «Давай, чи що, пельмешок зваримо».
Чоловік зітхав. Та ще іноді згадував, які я раніше готувала борщі, м’ясні запіканки і сирники…
Одного зовсім не прекрасного я обурилася: «Чим ти незадоволений? Тобі смакоту подавай?».
Денис образився і заявив мені: «Я працюю, як віл. І немає нічого дивного в тому, що я хочу ввечері прийти в чисту квартиру і повечеряти нормальною їжею, а не полуфабрикатами».
Я завелася ще більше: «Тобі, напевно, здається, що у тебе найскладніша робота, а я тут цілий день байдики б’ю. Спробував би кілька днів провести в моїй шкурі, а я б на тебе подивилася!»
На що Денис, не підвищуючи голос, спокійно так сказав: «Можливо, ти забула, але я кілька разів залишався з Катрусею на цілий день. І нічого особливо страшного і непосильного в домашньому господарстві я не помітив, вже вибач!»
Це було дуже прикро. Я розплакалася, грюкнула дверима і вийшла на вулицю. З цього дня атмосфера в нашому будинку поступово почала загострюватися.
Несподівано у мене з’явилася можливість один раз в тиждень ходити на роботу. Все складалося якнайкраще, я могла вдихнути трохи повітря забутого вільного життя, а дитина отримувала можливість переключитися з мами, яка весь час снує перед очима. Ми домовилися, що допомагати нам буде свекруха. Але, не встигнувши насолодитися першою радістю, я зрозуміла – закон підлості, здається, був придуманий спеціально для мене.
Свекруха подзвонила і сказала, що злягла з температурою. Денис погодився зателефонувати на роботу і взяти відгул.
Вранці я дістала забуті туфлі на підборах, одягла їх, походила по кімнаті і зняла. Коли всі рекомендації були підготовлені, список заборонених для дитини продуктів прикріплений до стіни, а розетки закриті, я поцілувала сім’ю і вийшла з дому.
Назад поверталася вже втомлена і голодна. Хотілося скоріше обійняти своїх, що-небудь проковтнути і впасти на диван. відкривши двері, я з радістю почула дитячий сміх. Коли увійшла в квартиру, як ви думаєте, про що я подумала в першу чергу?
«Ну чому в кімнаті такий страхітливий бардак? Адже сиділи ж цілий день вдома, невже не можна було трохи прибрати!».
Але я знайшла в собі сили розцілувати дочку і чоловіка. денис одразу почав розповідати, як Катерина ні в яку вдень не хотіла спати, як вивалила на підлогу всі кухонні каструлі і сковорідки, як розмалювала фломастерами стіну в дитячій.
Чоловік запропонував нагодувати мене пельменями, а мені хотілося плакати від голоду і образи. Ну нехай пельмені, але можна було їх уже почати варити! Навіть стіл після обіду не протерли! І тепер замість того, щоб сісти і розслабитися, я була змушена відразу підключитися до домашніх справ.
Відтоді минуло багато часу, і я працюю вже на повну силу. Але в ті дні, коли чоловік повертається додому пізніше за мене, намагаюся все-таки навести в квартирі порядок і накрити на стіл.
Я тепер добре розумію чоловіків.
Автор: Марія
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
