fbpx
життєві історії
Не видумуй, доню! Я краще знаю, ким тобі треба стати, щоб ти в тому житті не пропала, – сказала того дня мама, і змусила мене подати документи в пед-університет. Я діток любила, але робота була мені не до душі. Згодом я познайомилася з Анатолієм. Відгуляли весілля і я пішла в декрет. – Я надіюсь ти через своє захоплення залишати школу не збираєшся? Це ж стаж, та й державна робота завжди вигідно

Не видумуй, доню! Я краще знаю, ким тобі треба стати, щоб ти в тому житті не пропала, – сказала того дня мама, і змусила мене подати документи в пед-університет. Я діток любила, але робота була мені не до душі. Згодом я познайомилася з Анатолієм. Відгуляли весілля і я пішла в декрет. – Я надіюсь ти через своє захоплення залишати школу не збираєшся? Це ж стаж, та й державна робота завжди вигідно.

Протягом усього мого дитинства мене намагалися вберегти від різних небезпек. “Не потрібно брати ножик – можеш порізатися!”, “Не ходи на балкон – це небезпечно!”, “Не вмикай плиту – може бути халепа”.

Коли мої дворові друзі одягали легенькі курточки і каталися на велосипедах по вулиці, а вітер розвіював їх волосся, я в теплій шапці та пальто йшла до бібліотеки. Велосипеда у мене не було, тому що я на ньому могла впасти. Мої найкращі подруги – це книжки. Мені доводилося читати весь вільний час. Та й любила я це заняття. Бібліотекарка була милою тітонькою, а батьки були раді цьому.

– Виросте з неї лікар чи вчитель! — голосили вони.

Якщо випадково я могла отримати низьку оцінку, бо не любила точних наук, мати зітхала і навіть могла пустити сльозу. Я обіцяла, що виправлюсь і все вивчу. І намагалася не засмучувати батьків.

Зір у мене впав ще у школі. Вже у восьмому класі я одягла окуляри. Після закінчення дев’ятого низьких оцінок у моєму атестаті не було. Мати була невимовно рада і горда.

– Вступай у пед-університет!, – вирішила вона за мене.

– Але мені до вподоби театральний! – Промовила я пошепки.

– Не видумуй. Я краще знаю! Невже хочеш стати актрисою? Адже мало хто з них добивається чогось у житті. Основна маса по кілька років чекають на свої ролі. Краще будь вчителькою, якраз ти і з дітьми ладнаєш.

Я ніколи не сперечалася з матір’ю, тож відстоювати свою думку я не могла. Я до себе не прислухалася і жила на догоду іншим. Забувала про свої бажання. Просто я жила не своїм життям, а маминим. Мені доводилося дивитися на світ її поглядом.

Зі своїми учнями я ладнала. До речі, я стала вчителькою. Тільки сама школа мені не подобалася. Іти туди щодня — це не для мене. Одна радість у мене була організація театральних виступів на свята. Тоді я танцювала з дітьми, ставила сценки, навчала малюків співати.

Згодом я познайомилася з Анатолієм

– Куди хочеш сходити сьогодні після роботи?

– А тобі куди треба? – Відповідала я питанням на запитання.

– Я в тебе питаю, про що ти мрієш, які твої бажання, забаганки? — спитав весело Толік.

Я почала думати. І розплакалася. Мені незрозуміло було, як це чогось хотіти. Я не розуміла, куди йти. Не прислухалася до себе та своїх бажань. Як я можу когось чогось вчити, якщо сама нічого не уявляю? В мене навіть власних бажань немає! Не хочеться передавати комусь свій гіркий досвід. Не зможу нормально виховати своїх діток. Краще нехай вони самостійно навчаються на своїх помилках, осягають сенс життя, падають і набивають шишки, тільки не заважатиму їм отримувати свій власний досвід. Адже життя — це випробування, помилки, досвід. Власний досвід він безцінний.

Коли я вийшла в декрет, то почала здійснювати свою заповітну мрію — писати книги. Свою першу розповідь я опублікувала і дуже цим була горда.

– Ти ж не думаєш йти зі школи? — турбувалася мати. — Адже в тебе вже стажу багато, і досвіду. А про вислугу років ти подумала?

Я обернулася до неї і помітила на собі її стурбований старечий погляд. Я все можу зрозуміти, матусю. Тоді, коли ти росла, були важкі часи. Ніхто не вчив тебе робити свої власні помилки, намагатися прожити своїми мізками.

Я просто хочу, поки є час, спробувати прислухатися до себе самої і поставити запитання: “Чим я сьогодні хочу займатися?”. “Скільки я оглядатимуся на чужу думку, чужі думки та фантазії?” Адже життя у нас лише одне. І не вдасться прожити його ще раз. Мені потрібно пройти свій шлях особисто. Здійснити помилки, падати і злітати. Головне – це встигнути встати після падіння. І можна спокійно продовжувати йти життям.

А ваші батьки впливали на ваш вибір у житті? На ухвалення рішень? На вибір професії чи чоловіка? Ви завжди робили так, як вони хочуть? Чи засмучуєте ви їх своїми вчинками? Поділіться своїм досвідом у коментарях.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!