Весну і літо Катерина ще трималася, сяк-так вела своє нехитре господарство, але до осені захворіла і зовсім погана стала себе почувати. Підніметься на ганок і немає сил навіть через поріг переступити. А ганок-то всього чотири сходинки. Опирається Катерина об одвірок, почекає поки серце притихне, потім вже в хату йде.
А то, раптом знесилившись, кине розпочату справу, сяде і сидить – прислухається до чогось всередині себе.
Одного разу поскаржилася своїй подрузі Дарині Гурилева:
– Не знаю, Ганусю, як і бути. Здоров’я нікуди не придатним стало, а зима скоро. Що буду одна-то робити? Влітку ще куди не йшло – перебула якось. Взимку, боюся, не впоратися мені одній – адже і сніг треба розгребти і дров наносити, і води…
– Та це ж, мила моя, звичайно, однією-то не впоратися, – погодилася з подругою Гануся. – А ти роби, як я тобі велю: напиши Тосі, прийме вона тебе.
Тося була молодшою дочкою Катерини. Сімейне життя у неї на відміну від двох інших сестер, теж, як і вона, які виїхали в місто, склалася вдало.
– Їдь, Катерино, не муч себе, – знову і знову вмовляла її Гануся. – Хіба погано тобі там буде – квартира у Тосі хороша, чоловік спокійний… Тут і роздумувати нічого – їдь… І потім адже не назовсім – на зиму тільки. З онуками побудеш, з зятем, з дочкою рідною…
Вмовила. Катерина написала молодшій доньці лист, і незабаром прийшла відповідь: приїжджай, будемо тільки раді.
І Катерина стала збиратися в дорогу. Перекладала з місця на місце речі, довго роздумувала, що з них взяти, а що залишити. І знову довелося втрутитися подрузі- вона швидко відібрала те, що було потрібно, вийшло не так вже й багато. Більшу частину речей, допомогли добрі люди – відправили поштою.
Останні дні перед від’їздом Катерина ходила як у воду опущена. Бралася за справу, а справу валилося з рук. Безцільно бродила з кімнати в кімнату, виходила для чогось у двір, з двору знову йшла в хату.
Довго сиділа в напівзабутті і начебто про щось думала, а насправді думки її дрімали і тільки серце все нило і нило в грудях. Щоб якось забутися, молилася Богу, в якого за давньою звичкою вірила.
– Пресвята Богородиця, – хрестилася в темному куточку Катерина, – не покинь мене, дай зиму пережити і у себе вдома… Все тут… – і мати, і батько, і брати з сестрами. А там ой як не хочеться… на чужині-то.
Катерина йшла в город, бродила між порожніх грядок і під тихими її кроками сумно шелестіло опале листя. Дерева облетіли ще не зовсім. Виділявся вогненної своєю красою кущ горобини.
На саму лазню Катерина давно вже звикла не звертати уваги, але тут раптом згадала, що зрубав її в далекому, ще довоєнному році її Петро.
Згадала і заплакала. Заплакала не тому, що сльози у неї завжди близькі були, а тому, що до болю в серці не захотілося раптом їхати від усього того, що було раніше звичним і буденним, а тепер ось обернулося пам’яттю гіркою, пронизливою і дорогою їй.
Відчувши слабкість в ногах, Катерина підійшла до лавки, вкопані в землю під яблунею і опустилася на неї. Сльози припинилися і висохли, але хвилювання не минало, серце заспокоювалося повільно.
Нарешті вона відчула себе впевненіше, але встати з лавки не захотіла.
Будинок Катерини стояв майже на краю села. Тут село починалася, а вірніше – закінчувалася. Далі, якщо йти від неї на захід, розкинувся луг, який зараз збляк, але Катерина знає, який він в розливах ромашок, дзвоників.
Ось, мабуть, і весь світ, який оточував Катерину протягом всього її життя. Чи було у неї хоч раз бажання вирватися за його межі? Ні, такого бажання не виникало. Чому? А просто тому: де народився, там і пригодився. Стара мудрість…
Напередодні від’їзду Катерина прийшла до Ганусі – попрощатися і покарати, щоб та доглянула за будинком.
– Так ви що, – жваво відгукнулася подругана прохання Катерини. – Догляну, нехай тобі навіть не думається там.
– Ну от і добре, от і добре. Хоч нікому він не потрібен, будинок-от та хіба мало чого… Дітлахи вікна ненароком виб’ють, боронь Боже – з вогнем біду зроблять…
– І не думай, і не турбуйся, – заспокоїла Катерину Дарина. – Цілий день біля віконця сиджу – нікому ніякої користі. А тепер начебто при ділі буду.
Помовчали обидві, вони могли довго мовчати, сидячи один біля одного, за своє життя про все вже переговорили. Але тут Катерина не витримала – заплакала.
– Ось адже і не думала, не гадала, що у старості їхати доведеться. Нічого, Ганусю, не боюся, а от там пропасти боюся. Адже не повезуть сюди…
– Звісно, що не повезуть, – відгукнулася Гануся. – Та це ж бог милостивий – поживеш ще…
– Боюся, Ганусю, боюся… Серце щось зовсім непридатне стало…
– А ти більше тепер про онуків думай. Дивися і заспокоїшся біля них.
– Дай Бог, дай Бог…
Посиділи ще, потім Катерина стала додому збиратися. Попрощалися стримано, по-старечому. «А вось навесні побачимося», – сказала Гануся на прощання. З тим Катерина і пішла.
Вранці по селянській звичці, вона прокинулася рано. Перша думка була за справи взятися. Але тут згадала, що нічого вже робити не треба – ні грубку топити, ні хату мести. Від цього стало особливо гірко. А без діла і час ніби не рухалося.
На очі Катерині попалася кішка. Вона зістрибнула з грубки, не поспішаючи пройшла на середину кімнати, витягнувши передні лапи, поскребла ними підстилку і позіхнула, облизуючись.
– Матушка ти моя, – пошкодувала кішку Катерина, – і куди ти без мене дінешся? Пропадеш…
На хвилину Катерина задумалась. Тільки думай не думай, а в чужому будинку кішка жити не буде, з собою ж її не візьмеш в таку далечінь.
– Не забути б з хати випустити, промовила Катерина. – На волі-то, може й не загине…
Автобус – на кінцеву свою зупинку в сусідньому селі прибував о другій годині пополудні. Катерина присіла до віконця і стала дивитися на вулицю. Так-то ось вона частенько сидів на самоті – відпочивала, забувалася, згадуючи своє життя.
Поверталася до цього, дивувалася, що все ще живе, так все навколо змінилося. І начебто на краще, а ось вже самотнє село, нікому непотрібно стало. У кожному третьому будинку – вдова.
Молоді пороз’їжалися – щастя шукати світом. Ось і дочки її не захотіли залишитися в селі, при матері. Тепер живуть в різних містах, далеко одна від одної.
Бачаться рідко, а всією сім’єю давно вже не збиралися – Катерина і не пам’ятає коли. У кожному листі дочкам писала: нічого не треба, побачити б тільки всіх вас разом, за одним столом, поговорити б, порадіти…
Коли підійшов час йти до автобусу, Катерина, перш ніж вийти з хати, зупинила годинник. І відразу запанувала незвична тиша, яка буває тільки в покинутому будинку.
На порозі Катерина затрималася, перехрестилася в кут, де були ікони і низько вклонилася, але вже не Богу, а домівці, який багато років давав їй тепло і затишок.
Тут вона знала не тільки горе і втрати, були в її житті і світлі дні, а за них особливий, окремий уклін. І третій уклін – останній, прощальний, Катерина вийшла в сіни, поманила за собою кішку і щільно зачинила двері. Двір був замкнений ще напередодні, але Катерина заглянула і в двір.
Коли замикала замок на вхідних дверях, руки в неї тремтіли і вона довго не могла вкласти ключ в отвір.
Спустившись з ганку, Катерина побачила Ганусю. Та стояла біля свого будинку – чекала її.
– Прощай, Ганусю. Прости, коли що не так.
– Пробач і мене, Катерино…
Вони обнялися, поцілувалися. Щоки у Ганусі були в сльозах, Катерина стримала сльози. Зі своїм минулим життям вже попрощалася і тепер готова була до всього, що чекало її попереду.
Вулиця села, від краю до краю встелена опалим листям, була безлюдна, тиха, сповнена неяскравого осіннього світла. Йдучи по ній, Катерина озирнулася єдиний раз, щоб побачити на прощання спорожнілі вікна свого покинутого будинку.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
