Не знаю, що на мене найшло, але я вирішив підвести цього дивного чоловіка до місця призначення, тим більше, сам направлявся в цю сторону. Всю дорогу я нервував, бо запізнювався на зустріч, як мені здавалося, всього мого життя. Попутник ніби відчував мій стан – мовчав, наче води в рот набрав. – Дякую вам, Леоніде. Ви щойно провели свою найважливішу зустріч, – сказав попутник при виході.
Ця історія сталася в один зі снігових січневих днів, коли небо, здається, ось-ось ляже на землю м’якою сірою ковдрою.
Льоня дуже поспішав, через пів години йому потрібно бути на іншому кінці міста. Якщо зараз почнеться заметіль, заторів не уникнути, а часу як завжди обмаль. До автомобіля залишалося всього кілька метрів, коли до нього звернувся дивного вигляду незнайомець.
– Підкажіть, будь ласка, як мені дістатися… – Я не знаю, – Леонід спробував продовжити шлях, але чоловік перегородив йому дорогу.
– Ви навіть не вислухали. Але ж вам теж може знадобитися допомога.
Леонід нехотя розвернувся: – Ну що там у вас?
– Мені потрібно потрапити на вулицю Шевченка, а я зовсім не знаю вашого міста.
На хвилину Льоня задумався. Як туди дістатися громадським транспортом він поняття не мав. Однак зустріч, на яку він так поспішав, проходила саме на сусідній вулиці.
– Підкинути його чи що?
Дивний він якийсь, на вулиці мороз, а він в легкому старомодному пальто. І погляд такий пронизливий, прямо як в душу дивиться.
Несподівано для себе Леонід прийняв рішення підвезти незнайомця.
– Ходімо зі мною, я як раз туди їду.
– Дякую, вам дуже пощастило…, тобто мені дуже пощастило. По дорозі обидва мовчали. Льоня думав про майбутню зустріч, про дорожній трафік, що не дозволяє ні на хвилину розслабитися і про зайві хвилини, які доведеться витратити, щоб висадити незнайомця.
Лише під’їжджаючи до місця призначення, він звернувся до свого попутника: – Це вулиця Шевченка, далі відвезти вас не можу, поспішаю на зустріч.
– Дякую вам ще раз. Виходячи з машини незнайомець додав: – Найважливіша ваша зустріч сьогодні вже відбулася. Удачі вам, Леоніде!
– Як він дізнався моє ім’я? – чоловік пробіг очима салон автомобіля і побачив стопку своїх візиток, – ну звичайно. Він посміхнувся і повеселішав.
– Уже відбулася… це він про себе чи що? Так, не дав я тобі замерзнути в тоненькому пальто.
Леонід включив лівий поворотник і збирався від’їжджати, як раптом почув виск гальм і страшний скрегіт металу. У двадцяти метрах, прямо перед ним, невідомий лихач закінчив свою поїздку…
Автомобілі були по сторонам, в задимлених залізних уламках важко було розібрати що до чого. Перевівши подих, Леонід подумав, що їхав би якраз в цьому місці, якби не вимушена зупинка. Він пошукав очима загадкового незнайомця, але той наче розчинився в повітрі.
Все, що з нами відбувається – не просто так!
Нехай береже вас Господь!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
