Мені було 13 років, коли мама з татом розлучилися, мама пішла від нього до іншого чоловіка.
Щось між ними, мамою з татом, зрозуміло, було не так. Та я й досі толком не знаю, що саме, мама мені, нажаль, так і не пояснила детально, чому ж покинула тата. Вона в цьому плані закрита, не говірка людина, а я ніколи не наполягала. Захотіла б – розповіла сама. В тата я теж не розпитувала.
Пам’ятаю тільки, що майже від самого мого дитинства мама з татом спали частіше в окремих кімнатах, ніж разом. Мама – зі мною, тато у вітальні. А потім мама розповіла всім, що в неї є інший, що вона розлучається з татом.
Звичайно, мене вона забрала з собою, хоча бачитися з татом мама мені ніколи не заважала, не ставила йому ніяких перешкод, коли хотів взяти мене на вихідні чи канікули, поїхати кудись зі мною.
Дядько Микола мені не сподобався, але чи могло бути інакше? Я – підліток, ця людина – чужа мені, я люблю свого тата…
Я дуже злилася і ображалася на маму. Що тоді я витворяла, як пакостила їм обом! Била посуд, псувала речі, мочилася на черевики вітчима, в людних місцях кричала на них, називала непристойними словами…
Скільки їм довелося зі мною тоді витримати!
Років з 15-ти я перестала так вже пакостити і не сприймати дядька Миколу, але й близька з ним не стала, та ще й від мами віддалилася в той період.
Якось, як зараз пам’ятаю, в одинадцятому класі, приблизно у 17-ть, я пішла вночі на кухню попити води, а на зворотній дорозі чомусь вирішила зазирнути у спальню до мами й вітчима…
На стіні світив нічний ліхтарик, і мені добре було видно, що вони сплять, міцно притулившись один до одного, мамина голова – на плечі у дядька Миколи. А її обличчя… Я ніколи не бачила маму таку поруч з татом. Вона легко посміхалася уві сні, на обличчі – спокій, умиротворення, щастя…
Ось що я побачила в 17 років, і вже тоді дещо зрозуміла.
Минули роки. Мені зараз 27, в мене вже своя родина. Ми часто з чоловіком і синочком їздимо до мами й вітчима в гості, а після того випадку робимо це ще частіше, щоб допомогти їм, як можемо.
Шість років тому дядько Микола їхав машиною зі своїм товаришем, і той заснув за кермом… Водія немає, а вітчим лишився без обох ніг. Він так і не звик добре до протезів, пересувається переважно на візку.
І навіть після цього всього, коли я іноді, як тоді у 17-ть, зазираю до спальні мами й дядька Миколи, я бачу ту ж саму, незмінну картинку: вони сплять, міцно притулившись один до одного, мамина голова – на плечі у дядька Миколи. Вона легко посміхається уві сні, на обличчі – спокій, умиротворення, щастя…
А я вже зараз розумію набагато більше, ніж в 17-ть.
Автор – Олена Коржик
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, man-i-woman
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
