Не знаю, як кому, а мені дуже смішно. Жили ми, не тужили, сьогодні купили все необхідне, щоб зробити свекрусі ремонт, повну машину навезли. Приїхали за 50 кілометрів від свого будинку. І лиш всіх дітей висадили, розклали інструменти, як дзвонить вона. Вона приїхала на вокзал і дзвонить чоловіку, питає – чи довезеш нас з дітьми до мами її мами? Льоня відповідає – ну так, зараз приїду.
Я в прострації, питаю – куди ти зібрався, чому твоя сестра не попередила, що приїде, ми б не від’їжджали, адже вокзал знаходиться там де ми живемо, тобто зворотно їхати потрібно 50 кілометрів! Ми ж зібралися ремонт робити, нехай таксі викличе, це швидше!
Льоня каже – зараз відвезу і повернуся, чого ти переймаєшся, я мамі зараз скажу, що її треба відвезти, вона не заперечуватиме, тільки ти тут незадоволена! І пішов.
І я прям відчула як починається це знову – відвези, привези, привіти о 8 ранку і справи, справи її нескінченні, заради яких мій чоловік відмовляється від сім’ї та допомоги матері та їде до неї. Це як минулого року, коли він пообіцяв свекрусі допомогти, але їй довелося наймати бригаду перекрити дах, через який сочився дощ, бо син так і не доїхав до неї, бо щодня мотався у справах сестри і свекруха просто втомилася чекати.
Ось хочете вірте хочете ні, як у анекдоті. Головна у нашій родині з усіх боків, як не подивися, – моя зовиця Ірина. Чи надовго мене ще вистачить – не знаю, чесно.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
