Мене обдурили мої дядько та тітка. Моя бабуся Марія Романівна за життя заповідала свою квартиру трьом онукам: мені та моїм двоюрідним братові та сестрі. У бабусі двоє дітей, моя мама і мій дядько, я спочатку казала бабусі, що було б справедливіше заповідати квартиру своїм дітям навпіл, але бабуся вважала, що її діти вже влаштовані в житті та мають житло, а онукам буде потрібніше.
Мій дядько переконав бабусю, що дешевше оформити заповіт на нього як на спадкоємця першої черги, а він у свою чергу пообіцяв бабусі і мені особисто, дивлячись у вічі, що розділить усе по-чесному між своїми дітьми та мною.
Мені ще тоді ця ідея не сподобалася, але особливо заперечувати я не стала, тому що вважаю, що мені взагалі ніяка частина не належить, просто маму в цій ситуації було шкода.
Колись давно мої батьки усиновили мене зовсім-зовсім маленьку, а щоб ніхто мені не розповів, відвезли мене в іншу область подалі від «добрих» людей. А свою однокімнатну квартиру та бабусину двокімнатну розміняли на трикімнатну, яку бабуся заповідала чомусь онукам. Мама переживала, їй було прикро, але вона змовчала і нікому, крім мене, не скаржилася і слова не сказала.
Бабуся прожила довге і хороше життя, до останніх днів сама себе обслуговувала, а в 89 років полинула на небеса. Перед цим тітка та дядько її забрали до себе, вона пролежала два місяці. Треба віддати належне – тітка взяла всі турботи на себе по догляду за бабусею, в лікарні я її іноді підміняла, а вдома вони вже самі. На лікування бабусі скинулися всі онуки та діти, грошей навіть було з надлишком, тітка потім залишила їх на церемонію прощання. Бабуся мала солідні заощадження, і на пам’ятник, за моїми підрахунками, вистачило.
Словом, далі все банально.
Попрощалися з Марією Романівною, і тітка Ольга заявила, що квартиру ділитимемо вже на чотири частини, оскільки вони доглядали бабусю аж 2 місяці.
А потім потай вони продали квартиру, я випадково дізналася. Коли зателефонувала запитати про свою частину, яку я збиралася віддати мамі, мені сказали, що вони мені нічого не винні, були якісь виправдання про те, що пам’ятник дорогий і оформлення угоди, і взагалі, вони таке пережили за два місяці, поки бабуся згасала, що не дай боже.
А мені так прикро стало і за себе, і за маму, якій взагалі нічого не дісталося і це все, на мою думку, несправедливо, хоч і не дивно. А мама просила мене не сваритися з ними, оскільки вона хоче продовжувати з ними спілкуватися, а я не втрималася і висловила їм все, та тільки толку ніякого.
Ось тепер і думаю, а чи не розповісти про цю історію всій нашій родині та численним родичам? Я майже впевнена, що вони локшини на вуха навішували навіть власним дітям та онукам. Нехай уся сім’я знає своїх героїв. Я ж права, чи не так?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
