Чоловік вже більше двох років працює за кордоном. Ми не хочемо переїжджати до нього.
Раніше ми щасливо жили в нашому будиночку на заході України. Але декілька років тому все змінилося, коли чоловіка (він програміст) відправили на роботу в Німеччину.
Два роки тому моєму чоловікові вдалося отримати хорошу роботу в Німеччині. Він приєднався до однієї з кращих компаній. Я була рада за нього (він насправді дуже розумний у своїй сфері, і його знання там цінують), хоча для мене це було дуже важко. Зважаючи на посаду, яку він займав, я не могла нічого планувати наперед.
Турбота про господарство та дітей раптово лягло лише на мене. Синові, напевно, було найгірше, він звик, що тато ходить з ним на футбольні матчі і багато разів забирає його після тренування. Раптом все змінилося. Але ми звикли, встановили нові правила і, зрештою, дуже інтенсивно пережили час, який ми провели разом. Два рази ми навіть їздили, правда до Польщі, щоб зустрітися з ним, та насолодитися часом всім разом.
Та все змінило повномасштабне вторгнення.
Немає сенсу нічого приховувати, рівень життя нашої сім’ї дуже підвищився з того часу, як мій чоловік прийшов на нову посаду. Сергій навіть переконував мене перестати ходити на роботу, не поспішати і зосереджуватися лише на дітях. Я прислухалась до нього, і пішла із видавництва, де працював коректором. Однак через деякий час я знову взялась за роботу, і сьогодні я фрілансер, співпрацюючи зі своїм колишнім роботодавцем, принаймні з перервами.
Після повномасштабного вторгнення мій чоловік зателефонував нам через вайбер, і дивлячись на нас перелякано, сказав, щоб ми їхали негайно жити до нього. Сергію навіть пообіцяли дати безкоштовне житло, лише щоб ми були всі разом і в безпеці.
Чоловік навіть з нами не проконсультувався і сказав своєму директору, що ми погоджуємося переїхати. Однак це мене дуже засмутило. Мені було прикро, що він не порадився зі мною, не запитав чи хочуть переїхати діти. Адже це сильно позначається на їх житті. Вони вже не малі, синові 12, а дочці 9. Я думаю, що він повинен був спочатку запитати, що ми думаємо про те, чи хочемо ми переїхати в Німеччину та жити в чужому місті в чужій країні, незважаючи на те, що в нас війна.
Після довгих дискусій ми домовилися, що все обдумаємо і приймемо рішення, але це швидко не відбудеться. А поки чоловік там попрацює і облаштується, підбере дітям школи, а тоді ми приїдемо на все готове.
Зізнаюся, я таємно сподівалася, що щось ось-ось зміниться і ми з дітьми залишимось в Україні. Та що казати, я до сьогодні на це надіюсь. Я взагалі не хочу переїжджати за кордон. Я щаслива вдома, тут моя рідна земля, яку я люблю до кінчиків пальців. У мене є свій маленький будиночок за містом, мої друзі, моя сестра та мої батьки, які живуть поруч. А що мене чекає в Німеччині?
Приблизно те ж саме стосується нашого сина Михайла, який категорично сказав, що нікуди не піде, що у нього тут друзі, з якими він плете сітки для захисту ЗСУ, возить на велосипеді їжу солдатам, які знаходяться неподалік від нас, і в такий час свою рідну Батьківщину він не покине. А одного дня він взагалі мені признався, що йому соромно за батька, оскільки він не повернувся після вторгнення захищати свою батьківщину.
Дочка Мартуся сприймає це з точністю до навпаки, вона ще маленька, і не до кінця розуміє всю ситуацію. Їй цікаво поїхати пожити за кордон, як і багато її друзів та однокласників, з якими вона продовжує спілкуватися. Вона навіть почала деякі слова німецькі вчити, щоб було легше…
Чоловік за кордоном почувається добре. Я розумію, він донатить на ЗСУ, і допомагає дуже багато. Але про те, щоб повернутися додому він і не думає. Ми не бачилися вже більше ніж півтора року.
Я навіть не знаю чим все це може закінчитися…
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua