Моя мама була заміжня двічі. З моїм батьком розлучилася, коли мені було приблизно чотири роки. Він часом з’являвся в моєму житті, платив аліменти, але близькі стосунки ми змогли налагодити лише тоді, коли я виросла.
Вдруге мама вийшла заміж, коли я вже навчалася у школі, і привела на світ мого брата Петра, різниця у нас із ним у десять років. З вітчимом спілкувалася нормально, особливої симпатії ми один до одного не відчували, але й чогось поганого теж не було.
Коли я навчалася на першому курсі, вітчима раптово не стало. Мама залишилася сама з маленьким братом на руках – він тоді тільки до школи пішов.
Я розуміла, що їй важко, почала підробляти, потім знайшла роботу на повний день і зрештою перевелася на заочне навчання. Більшість зарплати я віддавала матері. Вона дякувала, називала мене єдиною опорою і лише час від часу говорила, щоб я не поспішала із заміжжям та дітьми, бо ще встигну. Я й не поспішала.
Мама теж працювала, але її зарплати та пенсії за втратою годувальника їм не вистачало. До того ж, вона кілька років сиділа вдома з братом і, як я тепер розумію, у неї в цілому був не дуже великий досвід роботи.
Звичайно, мені як будь-якій дівчині хотілося побалувати себе, подорожувати, купувати модний одяг. Але я втішала себе тим, що Петро закінчить школу, вступить до вузу і вже тоді я зможу витрачати свої гроші на себе. Тим більше, що в останніх класах додалися ще й витрати на репетиторів.
Я свого часу навчалася без них, але не заперечувала: адже якщо брат поступить на бюджет, то мені буде легше. Він і справді поступив на цю форму навчання, і я з полегшенням сказала мамі, що тепер допомагатиму лише зрідка, тому що мені потрібно думати про своє житло.
Мама відповіла, що не розраховувала зараз на таку мою позицію, бо брат не зможе поєднувати навчання та роботу, і взагалі таку повноцінну освіту здобути не можна. Я нагадала, що сама так навчалася, на що мама якось мляво відповіла, що тоді були інші часи і що у мене навчання йшло простіше. Загалом я тоді відклала питання на два роки.
З третього курсу брат почав підробляти, що я дізналася від нього самого. Жили ми вже давно окремо, але регулярно переписувалися. Тому я перестала щомісяця переказувати гроші. Через три місяці мама зателефонувала та запитала, чому я більше не допомагаю. Я сказала, що раз у брата тепер є гроші, то не бачу в цьому сенсу, тим більше, що мама теж продовжує працювати.
З’ясувалося, що Петро витрачає все зароблене лише на себе, хоч живе з мамою. Причому мама пояснила, що не має права вимагати від нього грошей, адже це його особисті кошти. Мої особисті кошти чомусь вважалися частиною сімейного бюджету, про що я і сказала.
Мама заявила, що я заробляю набагато більше за Петра, тому не повинна рахувати кожну копійку. Потім взагалі заявила, що я стала занадто жадібною, адже вона мені вірила і вважала, що в неї є підтримка.
Найгірше те, що і після вишу для брата нічого не змінилося. Він влаштувався на хорошу роботу, але всі гроші витрачав на себе, а мама мені надзвонювала і плакалася на борги по комуналці.
Я говорила з братом, але чіткої відповіді не отримала: він заявляв, що мати його ні про що не просить, а значить, їй нічого і не треба. Правильно, адже вона просить мене. Я розумію, що мама сама його так виховала — так повелося ще зі школи, коли між їжею і гаджетами чи модним одягом для Петра вона вибирала останнє. Мене у шкільні роки одягали набагато простіше, не кажучи вже про подарунки.
Два роки тому у моєму житті відбулися великі зміни. Мій рідний тато пішов з життя і заповів мені свою квартиру. Тоді мама якось поміж справою запитала, чи не можу я допомогти братові і віддати ті гроші, які збирала, щоб йому взяти квартиру в іпотеку. Я відмовилася, в нас виникла невеличка “буря”, після чого мама заявила, що перепише всю свою квартиру на брата.
Якщо чесно, то мені було вже байдуже, що вона робитиме зі своїм майном. До того ж я вийшла заміж і чекала дитину. Реакція мами була напрочуд дивною: вона одразу уточнила, чи зможу я тепер їй допомагати з дитиною на руках, адже поки що залишаюся без доходу.
Я відповіла, що на дитину потрібно багато грошей, і я не обділятиму її заради мами. Мама навіть не змогла приховувати свого невдоволення і сказала, що мене взагалі повинен утримувати чоловік, а я могла б і подумати про неї.
Тоді в нас відбулась “буря”, але вже більша, при цьому мама зовсім мене не чує. Вона вважає, що я відмовляюся допомагати через дитячі ревнощі до Петра і образи на вітчима (але претензій до нього в мене немає, просто чужа людина), хоча це дивна поведінка для дорослої людини.
Я не ревную і не дорікаю, просто мені вже не хочеться тягнути на собі матір, адже зрештою у неї є дорослий син, до якого вона чомусь не висуває жодних вимог, начебто він досі маленький.
Той факт, що в мене вже своя сім’я, і я маю думати про неї, мама чомусь не сприймає. Або твердить, що чоловік налаштовує мене проти них, щоб я не давала грошей, хоча він взагалі не втручається у наші стосунки. Мовляв, до шлюбу я була щедрішою.
Зараз ми майже не спілкуємося – мама телефонує, тільки якщо є негайна потреба у фінансах. Знаю, що Петро привів у квартиру якусь безробітну дівчину, яка, до того ж, при надії, і мама вже почала натякати, як важко житиме в тісноті з маленькою дитиною, і що сама вона не справляється з їхнім забезпеченням.
Я вдаю, що не розумію цих натяків. Але мені в принципі незрозуміло, чому мама так поводиться. Якщо раніше вона хоч дякувала за допомогу, то тепер сприймає її як належне.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua