Невістка попросила грошей на підгузки для онука. Я не могла відмовити, але коли за кілька днів вона виклала свіже фото у соцмережу, моєму здивуванню не було меж. Ну як можна бути такою хитрющою? Більше Марина мене круг пальця не обведе
— Надія Петрівна, вам що, важко дати кілька тисяч? Хіба онук вам байдужий? — випалила Марина, дивлячись на мене з неприхованою образою.
— Марино, я ж просила — покажи мені хоч чек чи рецепт! Ти ж знаєш, що я не відмовляю ні вам, ні Дмитру, але… — я ледь стримувала емоції, намагаючись зберегти спокійний тон, хоча в середині все аж кипіло від обурення.
— Вам просто шкода! Це ж не на ваші “забаганки”! На потреби дитини! Ви якась… — вона осіклася, але її погляд договорив решту. Звертання на ти з малої букви не було в цьому гострому діалозі.
Я відчула, як моє серце пропустило удар. Такі слова від невістки! Жінки мого єдиного сина! Це була найгірша наша розмова, і вона, на жаль, стала лише початком.
Мене звати Надія Петрівна, і мені вже за шістдесят. Усе життя я працювала, виховуючи єдиного сина Дмитра. Чоловіка, на жаль, не стало рано, тож доводилося покладатися лише на себе. Я працювала головним бухгалтером на великому підприємстві у місті Чернівці, нехай не “золоті гори”, але на життя і на заощадження вистачало. Я завжди відкладала, збираючи кошти на допомогу синові. Він моя радість, моя гордість. Завжди був розумним, старанним хлопцем.
Коли Дмитро познайомився з Мариною, я прийняла її. Вона здавалася мені досить приємною, хоч і трохи легковажною. Працювала вона адміністратором у салоні краси, мала гарну зовнішність, була товариською. Вони швидко одружилися. Я, звісно, допомогла їм із купівлею однокімнатної квартири. Я була на сьомому небі від щастя, коли Марина народила сина — мого онука Романа. Він став для мене справжнім променем світла.
Я не належу до тих свекрух, які лізуть у життя молодих, але завжди була напоготові допомогти, і фінансово, і фізично. Я часто залишалася з Ромчиком, коли молоді хотіли кудись вийти, або просто привозила йому нові іграшки та одяг. Грошима допомагала регулярно.
То на комунальні, то на черговий ремонт у квартирі, то на якусь “важливу” потребу. Марина мала звичку звертатися по допомогу напряму до мене, оминаючи Дмитра.
Вона казала, що “чоловіки не розуміють усіх тонкощів дитячих витрат”, а мені з нею було простіше говорити. Я цього не схвалювала, бо вважала, що фінанси мають бути спільними, але заради спокою в родині не сварилася.
Одного разу, це було на початку весни, мені подзвонила Марина. Її голос був стривожений.
— Надія Петрівна, вибачте, що турбую. У нас… трапилася непередбачена ситуація.
— Що сталося? З Ромчиком усе гаразд? — моє серце одразу затьохкало, і я ледь не впустила телефон.
— Так, з ним усе добре, але в нас закінчилися підгузки, а йому підходять лише дуже дорогі, гіпоалергенні. Діма сьогодні отримав аванс, але ці гроші він повністю віддав за шиномонтаж. А підгузків вистачить лише на сьогоднішній вечір, — в її голосі я чула відчай. — Це велика упаковка, вона коштує дві з половиною тисячі гривень. А ще треба суміш спеціальну, вона півтори тисячі. Чотирьох тисяч гривень у нас немає.
— Чотири тисячі? Марино, це серйозно. Добре. Але покажи мені, будь ласка, чек, коли купиш, — я завжди намагалася зберігати хоч якусь дисципліну в наших фінансових стосунках, особливо з нею. — Я зараз перекину вам гроші на картку. Це нагальна потреба, тому не відмовлю.
— О, ви наш рятівник, Надія Петрівна! я вам так вдячна, — голос її одразу став радісним, а напруга зникла. — Звісно, я все вам покажу! Вибачте, що так терміново.
Я одразу ж перекинула їй потрібну суму зі своїх заощаджень. Звісно, гроші мені не зайві, але потреби онука на першому місці. Я навіть не стала дзвонити Дмитру, бо вирішила, що він, мабуть, сам засмучений ситуацією.
Наступного дня я зателефонувала до сина, щоб дізнатися, як Ромчик і чи купили вони все необхідне.
— Привіт, сину. Як ти? Чи купили ви підгузки та суміш?
— Привіт, мамо. Та ні, поки що все є, — здивовано відповів Дмитро. — У нас ще одна велика упаковка підгузків, і суміш ми щойно замовили в інтернеті, вона прийде завтра, її вартість п’ятсот гривень.
— Стривай, які п’ятсот? Марина сказала, що потрібна спеціальна суміш за півтори тисячі, і що підгузків зовсім немає. Вона просила в мене чотири тисячі! — я відчула, як у мене в горлі застряг клубок.
— Чотири тисячі? На що? Ні, мамо, ти щось плутаєш. Марина мені нічого про таку суму не казала. Може, вона планувала тобі віддати борг за щось інше? — голос Дмитра був абсолютно щирим, але в ньому з’явилася напруга.
Я почувала себе, м’яко кажучи, обдуреною. Мене використали, і це було принизливо. Але я вирішила не робити поспішних висновків і спочатку поговорити з невісткою.
Того ж вечора я набрала Марину. Вона довго не брала слухавку. Коли нарешті відповіла, її голос був занадто бадьорим.
— Привіт, Надія Петрівна! Як справи?
— Марино, ми можемо поговорити? Ти казала мені про термінову потребу в підгузках і суміші, на які я тобі дала чотири тисячі гривень. Дмитро сказав, що підгузки ще є, а суміш коштує п’ятсот гривень. Поясни мені, що відбувається.
— А, так. Це… це складна історія. Я трохи помилилася з ціною і термінами. Я думала, що вони вже закінчилися, а суміш планувала купити дорожчу, але потім передумала, — Марина запнулася, і її брехня була очевидною.
— І де ж ті чотири тисячі? — я намагалася говорити максимально спокійно, хоча всередині бушувала гроза.
— Вони… вони на картці. Я планувала вам їх повернути, але… — тут вона почала говорити швидко й нерозбірливо про якісь непередбачувані витрати на ремонт машини, якісь термінові комунальні платежі.
— Марино, припини! Я хочу, щоб ти була зі мною чесною. На що ти витратила ці гроші?
Вона знову почала наполягати, що це були “необхідні витрати”, і що я не маю лізти в їхні фінанси. Ось тут і відбувся той гострий діалог, який я згадала на початку. Вона звинуватила мене в черствості та жадібності. У той момент я відчула таку гіркоту, ніби мене облили холодною водою.
— Я хочу, щоб ти повернула мені гроші, — твердо сказала я. — І не смій більше використовувати ім’я мого онука для своєї брехні.
— Добре, добре. Поверну. Колись, — пробурмотіла вона і різко поклала слухавку.
Я засмутилася. Справа була не так у грошах, як у довірі та її поведінці. Вона зробила із мене дурепу, а потім ще й нахамила. Я не сказала про це Дмитру, бо не хотіла сіяти розбрат у їхній молодій родині. Вирішила, що трохи почекаю.
Через два дні, гортаючи стрічку в соціальній мережі, я побачила те, що змусило мене остаточно втратити дар мови. Марина виклала фото. Вона посміхалася, а на шиї у неї був новенький, блискучий золотий ланцюжок із масивним кулоном. Це була дуже помітна річ. Підпис гласив: “Нарешті я його купила! Давно хотіла цю модель. Трохи побалувала себе.”
Я відчула, як мене охопило сильне тремтіння. Новий золотий ланцюжок! Я добре знаюся на ювелірних виробах, бо в молодості трохи цікавилася цим. Я погуглила подібну модель. Його ціна була не менше двадцяти п’яти тисяч гривень! І тут я згадала про свої чотири тисячі. Вона могла витратити їх на передоплату, або додати до тих грошей, які вона “приховала” від Дмитра. Це було як ляпас! Вона збрехала мені в очі, використала ім’я мого онука, щоб отримати гроші на свою забаганку, а потім ще й виклала це на загальний огляд!
Я зателефонувала синові.
— Сину, ти бачив фото Марини у “Фейсбуці”?
— О, мамо, бачив! Вона так тішиться! — Дмитро був явно захоплений.
— Дмитре, а ти знаєш, скільки коштує такий ланцюжок? І звідки в неї гроші на таку дорогу річ?
— Вона сказала, що це подарунок від її подруги зі салону. Ну, вона ж багато працює, мамо, — Дмитро захищав дружину, але в його голосі проскочила якась невпевненість.
— А чому вона тоді просила в мене чотири тисячі нібито на підгузки для Ромчика, якщо в неї є гроші на золоті прикраси? — я не могла стриматись.
На тому кінці настала тиша.
— Вона у вас просила гроші? І сказала, що на підгузки? — його голос став тихим і холодним.
Я розповіла йому всю історію, включно з нашою гострою розмовою, де вона звинуватила мене. Дмитро був приголомшений.
— Мамо, я… я навіть не знаю, що сказати. Я зараз із нею поговорю.
Він подзвонив мені через пів години. Його голос тремтів від образи та розчарування.
— Вона визнала. Вона сказала, що їй просто не вистачало чотирьох тисяч на “вигідну покупку” того ланцюжка, і вона вирішила “тимчасово позичити” у вас, придумавши цю історію з підгузками. Вона сказала, що планувала вам віддати, коли отримає премію. Але я не можу їй вірити.
— Сину, справа не в грошах. Справа в тому, що вона збрехала, використала дитину і ще й нагрубіянила мені, коли я попросила пояснень. Я більше не можу їй довіряти. І ти не повинен, — сказала я, відчуваючи величезний біль.
Дмитро, звісно, був засмучений. Він сказав, що вимагатиме від неї негайно повернути мені борг, і що він переосмислить їхні стосунки.
Я знаю, що Дмитро і Марина довго розмовляли того вечора. Кричали вони чи ні — не знаю, але він був дуже засмучений. Наступного дня Марина перекинула мені на картку чотири тисячі гривень, написавши коротке повідомлення: “Вибачте, Надія Петрівна.”
Я не відповіла. Я розуміла, що це не вирішує проблеми. Марина не просто “позичила”. Вона зрадила довіру, збрехала, прикриваючись потребами мого онука.
Через тиждень Дмитро приїхав до мене з Ромчиком. Він виглядав виснаженим, але рішучим.
— Мамо, ми не розлучаємося, поки що. Але я сказав Марині, що вона має продати той ланцюжок, інакше наші стосунки не мають майбутнього. Це був мій ультиматум. Також, вона більше не має права звертатися до вас по гроші, і я повністю контролюватиму наш сімейний бюджет. Вона більше не дозволяє собі звертатися до вас у такому тоні.
— Я сподіваюся, що ти робиш правильний вибір, сину, — обійняла я його. — Головне — це твоє щастя. І безпека Ромчика.
Вона досі носить той ланцюжок. Дмитро тепер дуже стриманий зі мною у розмовах про дружину, що мене тривожить. Він, здається, намагається “врятувати” сім’ю, але чи зможе він забути про цю ситуацію? Чи зможу я коли-небудь знову подивитися на невістку без відчуття гіркоти? Мої заощадження тепер лише мої, і я не поспішаю комусь їх віддавати. Я все ще допомагаю Ромчикові, але тепер купую речі сама, без передачі грошей. А невістку я уникаю. Вона намагається бути зі мною ввічливою, але я бачу, як їй незручно.
Ось така моя історія про довіру і золоту прикрасу. Я тепер знаю ціну її “нагальним” потребам.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачити таку брехню, чи довіру втрачено назавжди?
