Звуть мене Лариса. Мені 63 роки, я вимушена пенсіонерка. Цього року моє керівництво відправило мене на пенсію.
Я з таким рішенням категорично не згодна, збиралася ще працювати. А вони окаянні завели все одне: відпочивай, та доглядай онука.
Я б і рада, та невістка не довіряє. Як же це я чоловіка її виростила-то. Гаразд, сьогодні не про це я хотіла розповісти.
Вдалося мені на ці вихідні зазвати сина з невісткою та онуком. Виходить у мене це дуже рідко – 1 раз на місяць. Живемо ми поруч, але спілкування не виходить у нас.
Невістка Алла не працює, а онук ходить вже в школу. За чаєм я ще раз почала розмову про те, що мовляв я живу поруч, готова їм завжди допомогти.
Ви мовляв молоді, повинні бути на виду. Онука дуже люблю, ніколи не ображу. Готова водити і на гуртки і куди завгодно.
Невістка моя змінилася в обличчі, ніби обшпарили її. Почала нервувати, говорити, що я лізу не в свою справу, постійно суну свій ніс в їх сім’ю.
Я почала невістку заспокоювати: «Аллочка, заспокойся, ну не потрібна вам моя допомога, значить не потрібна».
Але мою невістку понесло, стала згадувати всі образи свої, а в кінці сказала, щоб я влаштовувалася на роботу, занадто мені нудно вдома, ось і лізу куди мене не просять.
Що тут і скажеш?! Далі сиділи мовчки. Син мовчав, намагався не дивитися мені в очі.
Діти пішли і як же все несправедливо. Я ж від щирого серця хочу допомогти. А може і правда пошукати мені собі роботу? Дуже мені важко сидіти вдома одній і без діла.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
