— Невже ти не розумієш, що без дитини ваш шлюб з Олегом — це просто співіснування двох чужих людей? — процідила мати, дивлячись мені прямо в очі. Її слова влучили в ціль, бо Олег вперше за вечір не став на мій захист. Це був момент, коли я зрозуміла, що мою фортецю штурмують з обох боків.
Тиша в домі стала для мене найдорожчим дефіцитом, який неможливо купити ні за які гроші. Раніше я думала, що спокій — це природний стан речей, але виявилося, що це лише тимчасова ілюзія, яку я власноруч зруйнувала, намагаючись догодити іншим. Усе почалося з нескінченних розмов на кухні, де повітря пахло випічкою та очікуванням, яке з кожним роком ставало дедалі важчим. Моя мати, Христина, вміла тиснути так м’яко, що ти навіть не помічаєш, як опиняєшся в глухому куті.
— Олю, подивися на Світлану з третього під’їзду, — казала вона, повільно помішуючи чай. — Вже другу дитину в садок веде. А ти все про кар’єру та про свій спокій дбаєш. Хто ж тобі на старості склянку води подасть?
Я мовчала, розглядаючи тріщину на старій чашці. Мені було добре з Олегом. Наш шлюб здавався фортецею, де панували тиша, книги та спільні вечори за переглядом фільмів. Ми подорожували, планували ремонт у вітальні і просто насолоджувалися тим, що належимо одне одному. Але Христина не відступала. Кожен мій день народження перетворювався на іспит. Замість щирих побажань я чула лише завуальовані докори про те, що роки минають, а дім порожній.
— Ми з батьком не вічні, — продовжувала вона, витираючи вигаданий пил зі столу. — Хочеться хоч раз побачити онуків, потримати їх на руках. Хіба я багато прошу? Невже ти така егоїстка, що не можеш ощасливити рідну матір?
Олег спочатку тримався мого боку. Він казав, що нам і так добре, що ми не готові до такої відповідальності. Але крапля камінь точить. Мати почала обробляти і його. Під час недільних обідів вона підкладала йому найкращі шматки пирога і зітхала, дивлячись на дитячий майданчик за вікном.
— Олег — золота людина, — шепотіла вона мені на вухо. — Він був би чудовим батьком. Подивися, як він дивиться на дітей. Ти просто боїшся вийти зі своєї зони комфорту.
І я здалася. Не тому, що раптом відчула нестримне бажання стати матір’ю. Не тому, що побачила в цьому сенс свого існування. Я просто хотіла, щоб вони всі нарешті замовкли. Я хотіла купити цей спокій ціною власного життя, сподіваючись, що після появи дитини від мене нарешті відчепляться.
Коли тест показав дві смужки, Христина плакала від радості. Вона обіймала мене так міцно, ніби я здійснила подвиг. Олег теж змінився. Він почав купувати книжки про виховання, планувати дитячу кімнату і говорити про майбутнє, в якому я бачила лише туман. Я відчувала себе стороннім спостерігачем у власному тілі. Дев’ять місяців пройшли як уві сні, де я виконувала роль контейнера для чужих сподівань.
Народження сина, якого назвали Матвієм, не принесло мені того полегшення, на яке я розраховувала. Навпаки, тиск посилився. Тепер кожен мій крок контролювався.
— Ти неправильно його тримаєш, — повчала Христина, заходячи до кімнати без стуку. — Треба більше гуляти, треба інакше годувати. Чому він плаче? Напевно, ти щось не те з’їла.
Олег, який обіцяв допомагати, швидко виснажився. Його ентузіазм зник після перших безсонних ночей. Він почав затримуватися на роботі, пояснюючи це необхідністю заробляти більше грошей. Я залишилася наодинці з дитиною, яку не знала, як любити. Кожен крик Матвія відгукувався в мені роздратуванням. Я дивилася на нього і бачила не маленьку людину, а ланцюги, якими мене прикували до цього побуту.
— Ти виглядаєш втомленою, — зауважив якось Олег, повернувшись пізно ввечері.
— Я не просто втомлена, — відповіла я, не відриваючи погляду від вікна, де сірі хмари закривали небо. — Я зникаю. Ти розумієш, що я більше не належу собі?
— Всі так живуть, Олю. Це тимчасові труднощі. Подивися, який він гарний. Мама каже, що він схожий на тебе в дитинстві.
— Твоя мама каже те, що хоче чути. А я хочу просто поспати хоча б п’ять годин поспіль у повній темряві. Без цього постійного страху, що він зараз прокинеться.
Христина приходила майже щодня. Вона приносила пелюшки, іграшки і свої нескінченні поради. Вона була щаслива. Вона нарешті отримала те, чого хотіла — живу іграшку і статус бабусі, яким можна хвалитися перед подругами.
— Бачиш, як усе добре склалося? — казала вона, коливаючи візок. — А ти боялася. Тепер у тебе є справжня сім’я.
— Це не моя сім’я, мамо. Це твій проект, який я втілила в життя.
— Не кажи дурниць. Ти просто ще не усвідомила свого щастя. Після народження дитини жінка розквітає.
Я не розквітла. Я почала в’янути. Дні перетворилися на нескінченний цикл механічних дій: приготування їжі, прання, прибирання, прогулянки. Я перестала читати, я забула, як це — просто сидіти в тиші. Мої колишні інтереси здавалися чимось із минулого життя, яке не мало до мене жодного стосунку.
Олег став чужим. Ми більше не розмовляли про книги чи фільми. Всі наші діалоги зводилися до списку покупок і обговорення графіку щеплень.
— Ти знову не вимила пляшечки? — запитав він якось вранці.
— Я не встигла. Він не злазив з рук всю ніч.
— Мама казала, що ти занадто його балуєш. Треба давати йому проплакатися.
— Твоя мама не живе тут вночі. Вона приходить на дві години, грається і йде у свій спокійний дім. А я тут зачинена.
Конфлікт загострювався. Я відчувала, як всередині мене росте стіна. Я почала уникати дотиків Олега, мені було неприємно, коли він намагався мене обійняти. Кожен прояв ніжності здавався вимогою, на яку я не мала сил відповідати.
Якось Христина прийшла з черговим пакунком речей. Вона почала розкладати їх у шафі, коментуючи кожен свій рух.
— Олю, треба переставити ліжечко. Тут протяг.
— Мамо, залиш усе як є. Матвію тут добре.
— Ти нічого не розумієш. Я виростила двох дітей і знаю краще. Ти завжди була впертою, але зараз ідеться про здоров’я дитини.
— Можливо, ти забереш його до себе? — різко запитала я. — Ти ж так хотіла онука. Ось він. Будь ласка, виховуй його, переставляй ліжечко, роби що хочеш. Тільки дай мені спокій.
Христина завмерла. Її обличчя витягнулося, а в очах з’явилася образа, яку вона так вміло використовувала як зброю.
— Як ти можеш таке говорити? Це ж твоя рідна кров. Я ж для вас стараюся.
— Ти стараєшся для себе. Тобі було нудно, тобі хотілося уваги. А тепер я повинна за це розплачуватися своєю свободою.
Вона пішла, грюкнувши дверима. Наступного дня зателефонував Олег. Він був розлючений.
— Як ти могла так образити маму? Вона лише хоче допомогти. Ти ведеш себе як маленька дитина.
— Я веду себе як людина, яку загнали в кут. Ти хоч раз запитав, чого хочу я? Чи ти теж бачиш у мені лише функцію?
— Я бачу в тобі свою дружину і матір мого сина. Це твій обов’язок.
Обов’язок. Це слово стало для мене вироком. Кожного разу, коли я чула його, мені хотілося втекти якнайдалі. Я почала виходити на довгі прогулянки з Матвієм, але замість того, щоб насолоджуватися свіжим повітрям, я просто ходила колами по парку, мріючи про те, щоб опинитися в літаку, який летить в іншу країну.
Одного разу я зустріла Світлану, ту саму сусідку, яку мені ставили в приклад. Вона виглядала виснаженою. Під очима були темні кола, а руки тремтіли, коли вона намагалася заспокоїти свою молодшу дитину.
— Ну як ти? — запитала вона, сумно посміхаючись.
— Я не знаю. Мені здається, я зробила велику помилку.
— Всі ми так думаємо спочатку. Потім звикаєш. Стаєш роботом і просто робиш те, що треба. Головне — не думати про те, що могло б бути інакше.
Ці слова вразили мене більше, ніж усі докори матері. Стати роботом. Невже це і є те велике щастя, про яке мені стільки розповідали? Невже ціна материнства — це повна втрата власної особистості?
Увечері я сиділа на кухні. Матвій нарешті заснув. Олег дивився телевізор у вітальні. Я дивилася на свої руки і не впізнавала їх. Вони були сухими від постійного миття посуду, нігті обрізані під корінь. Де поділася та жінка, яка колись малювала картини і мріяла про власну виставку?
Христина знову зателефонувала. Її голос був солодким, ніби нічого не сталося.
— Олю, я завтра прийду раніше. Принесу свіжого сиру для малого. І не сердься на мене, я ж бажаю вам тільки найкращого.
— Не приходь, мамо. Я хочу побути одна.
— Ну як це одна? З дитиною не можна бути одній. Тобі потрібна допомога.
Я поклала слухавку, не дослухавши. Тиша знову почала тиснути на вуха. Я зайшла до дитячої кімнати. Матвій спав, розкинувши ручки. Він був абсолютно ні в чому не винен. Він не просив цього життя, не просив такої матері, як я. І від цього мені ставало ще гірше. Я відчувала величезну відповідальність за цю маленьку істоту, але водночас — повне відчуження.
Олег зайшов до кімнати і став поруч.
— Подивися, який він спокійний, коли спить.
— Так, — тихо відповіла я. — Шкода, що я не відчуваю того ж самого.
— Ти просто занадто багато думаєш. Тобі треба розслабитися. Може, підеш кудись завтра? З подругами зустрінешся?
— З якими подругами, Олегу? Вони всі зникли, як тільки я завагітніла. У нас тепер різні світи. Вони говорять про проекти та подорожі, а я можу розповісти лише про колір пелюшок.
— Ти сама себе заганяєш у це.
— Ні, це ви мене сюди загнали. Спільними зусиллями.
Наступні місяці пройшли в атмосфері холодної бурі. Я робила все необхідне: годувала, гуляла, прибирала. Але я робила це як автомат. Христина продовжувала приходити, але я більше не сперечалася з нею. Я просто мовчала, дозволяючи їй робити все, що вона хоче. Вона сприйняла це як свою перемогу.
— Бачиш, — казала вона Олегу, — Оля нарешті заспокоїлася. Вона стала справжньою господинею. Сім’я — це праця, і вона нарешті це зрозуміла.
Але всередині мене все кричало. Кожен день був боротьбою з бажанням просто вийти за двері і не повернутися. Я дивилася на свої старі фотографії і не вірила, що це я. Та жінка з іскрами в очах здавалася мені незнайомкою.
Одного разу, коли Матвію виповнився рік, ми влаштували велике свято. Було багато родичів, друзів батьків. Всі вітали нас, дарували подарунки, виголошували тости за наше щастя.
— Яка чудова родина! — вигукнула одна з тіток. — Христино, тобі так пощастило з донькою. Такого онука виростили.
Мати сяяла. Вона була в центрі уваги, приймаючи компліменти так, ніби це вона сама народила і виховала цю дитину. Я стояла осторонь, тримаючи склянку з водою. Олег підійшов до мене і спробував приобняти за талію.
— Ти сьогодні дуже гарна, — прошепотів він.
Я відсторонилася.
— Не треба.
— Що знову не так? Всі радіють, свято ж.
— Тобі радісно? — я подивилася йому прямо в очі. — Тобі справді добре в цьому всьому? Ти бачиш, що я стала тінню?
— Ти перебільшуєш. Просто втома. Все минеться.
Я зрозуміла, що він ніколи не почує мене. Для нього комфорт і схвалення з боку матері були важливішими за мій внутрішній стан. Він вибрав легший шлях — вірити в ілюзію щастя, яку вони разом створили.
Після свята, коли всі пішли, а Матвій заснув, я сіла на підлогу в порожній вітальні серед залишків пакувального паперу та іграшок. Дім, про який я колись мріяла, став моєю в’язницею. Я отримала той спокій, про який просила — мати більше не мучила мене розмовами про дитину. Вона була щаслива. Олег був задоволений. Всі навколо вважали нас ідеальною парою з чудовим малюком.
Тільки я відчувала, що мене більше немає. Я продала свою душу за тишу на кухні, але ця тиша тепер була заповнена моїм власним відчаєм. Я дивлюся на Матвія і знаю, що буду піклуватися про нього, буду найкращою матір’ю, яку зможу зіграти. Але я ніколи не забуду той день, коли дозволила іншим вирішити мою долю.
Кожного ранку я прокидаюся і одягаю маску. Я посміхаюся Олегу, я дякую матері за поради, я граюся з сином. Але всередині мене порожнеча, яку нічим не заповнити. Я хотіла як краще для всіх, але в результаті втратила себе.
Чи варто було це того? Чи можна вважати щастям те, що побудовано на знищенні чужих бажань? Чи маємо ми право вимагати від близьких таких жертв заради власного уявлення про ідеальну сім’ю?
А як би в такій ситуації вчинили ви, якби тиск рідних став нестерпним?
