У нас з чоловіком будиночок в селі, все життя в ньому прожили. Син і дочка виросли, створили свої сім’ї. У дочки все добре, а от у сина з особистим життям все щось не складалося, вже два рази був одружений, але розлучився з обома дружинами. Прийшов жити до мене, а чоловіка мого якраз не стало, то я навіть рада була, що не сама лишилася в хаті, а з сином.
Подумала я, порадилася з донькою, і вирішила будинок переписати на сина: він живе зі мною, в нього немає іншого дому. Дочка була не проти, адже в неї все добре, вони з чоловіком в іншій області живуть, забезпечені.
Так я і зробила, залишала заповіт на сина. А два роки тому моєму синові зустрілася гарна жінка. Вона молодша за нього аж на 15 років, в неї дві доньки від першого шлюбу. Привів він її до нас жити. Я й рада, звичайно, що у сина знову є родина, але якось мені не затишно стало у власному домі, все ж аж троє чужих для мене людей в ньому поселилися…
А мій старший онук, син сина, вже одружений, живе в сусідньому райцентрі, у них трикімнатна квартира, а діток ще немає. Онук Діма виріс, можна сказати, тут, у мене в дворі. Скільки ми його малого няньчили, годували смаколиками! На всі вихідні й канікули він був в дитинстві у нас, і навіть коли син і його мама розійшлися, Діма нас не забував, частенько навідувався.
Ось я вирішила поговорити з онуком. Поїхала в райцентр на базар у вихідний, зайшла до онука в гості.
Я запропонувала Дімі переїхати до них і дати батькові з новою дружиною і прийомними дочками можливість жити самим, адже це, по суті, тепер його будинок. А я б дожила з родиною онука. Допомагала б їм, коли в них дитинка з’явиться. Та і якщо поїхали кудись у відпустку – квартира не пуста, під наглядом буде. Я не конфліктна, житиму тихенько у найменшій кімнаті, на харчування й комунальні послуги з пенсії віддаватиму…
Та Діма, не дослухавши, перебив мене:
– Ти не подумай, бабуню, я люблю тебе, але жити тобі з нами не треба, ми цього не хочемо. Ми молоді, і від почату хотіли жити самі, тому на свою територію навіть рідних жити не пустимо. Ну а тим паче, що за це нам нічого не світить, будинок ти вже на тата переписала, а він, можливо, його потім комусь з тих дівиць залишить… А ти, бабусю, це взагалі нерозумно придумала: йти зі свого дому. Ти там поки що хазяйка, і це їм має бути не комфортно, а не тобі. Ми тебе завжди раді бачити, але жити з нами – ні, нехай тебе тато доглядає, а в нас своє життя.
Ось таку відповідь я почула від онука… Ну невже все в нашому світі матеріальне й за гроші?.. А як же родинність, любов до близьких? Гірко від усього цього.
Живу, звісно, дома, з сином і його сім’єю, о от з Дімою після тієї розмови ще не бачилися, та й не хочеться якось…
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
