Незважаючи на мої законні 25% квартири, я не відчуваю себе вдома, бо мама не приймає мого творчого життя. Вона заборонила мені заносити керамічний круг у вітальню, сказавши: – У моїй квартирі не буде цієї самодіяльності
Ми з Богданом відносно недавно узаконили наші стосунки і вирішили, що почнемо спільне життя в маминій просторій чотирикімнатній квартирі, яка розташована у Львові. Моя частка в цій нерухомості становить двадцять п’ять відсотків, що давало мені повне право тут перебувати.
На жаль, у моєї матері, Ірини Олександрівни, характер завжди був… скажімо так, владний, і наші стосунки з дитинства були досить напруженими. Тепер, під одним дахом, її постійний тиск і критика стали просто нестерпними. Ми вже дійшли згоди, що краще переїхати, хоч це і означає щомісячні витрати на оренду. Ось які обставини підштовхнули нас до такого кардинального рішення.
– Аліно! Що це за пил?! Тут навіть крізь зачинені двері відчувається цей їдкий запах ґрунту! – це був голос мами, який прорізав тишу суботнього ранку. Вона стояла в дверях моєї колишньої кімнати, яку я перетворила на імпровізовану майстерню, її ідеально випрасуваний костюм кольору індиго різко контрастував із сірою глиняною плямою на моєму робочому фартусі.
Я саме наносила глазур на невеличку серію чашок, намагаючись не здригнутися від її раптової появи.
– Мамо, добрий ранок! Це не пил, це суха глина, і вона не має їдкого запаху. Я обережно працюю, застелила всю підлогу плівкою. Я провітрюю, – я підвелася, намагаючись закрити собою свій робочий стіл.
– Обережно? Поглянь на свої руки! Ти ж не можеш мати постійний контакт із виборцями чи партнерами з такими нігтями! Я вчора ледь відбрехалася перед своїм помічником, коли він побачив тебе! Він подумав, що ти дивакувата! Ти ж знаєш, я Голова обласного відділу, я відповідальна за імідж!
– Ми поїдемо звідси, мамо, – відповіла я, знову відчуваючи, як мені стає гаряче. – Я не збираюся контактувати ні з твоїми виборцями, ні з партнерами. Це моє хобі, моя любов. Це те, чим я хочу займатися.
– Любов? До бруду? Ти маєш вищу освіту з економіки, ти вільно володієш трьома мовами! Чому ти не можеш влаштуватися у відділ міжнародних зв’язків? Я тобі вже домовилася про співбесіду в одному дуже пристойному банку!
– Я не хочу в банк! Я хочу створити свою невелику керамічну студію! Це теж робота, мамо! Це творчість, – мій голос почав тремтіти.
– Це не робота! Це дитяче бавлення! Ти наче застрягла у віці п’ятнадцяти років! Я тобі вчора перекинула дві тисячі гривень на картку. Ідіть із Богданом на якийсь захід, де є люди твого рівня, а не сиди тут, обмазуючись цим… цим ґрунтом!
– Я не буду контактувати! Мій рівень – це мої роботи! Я не збираюся продавати себе на фуршетах! І я не бавлюся! Я витратила на цей керамічний круг останні заощадження!
– Ти витратила їх на те, щоб офігіти? – її вираз обличчя був незмінним, кам’яним. – Я просто не хочу, щоб ти знецінилася! Мені не потрібна дочка-ремісниця!
Вона розвернулася і вийшла, а я залишилася стояти посеред моєї майстерні, дивлячись на свої руки, вкриті сірою глиною. Ця глина була для мене щастям, але для неї – маркером моєї невдачі.
Моя матір, Ірина Олександрівна, виховувала мене разом із моєю працьовитою тіткою Ольгою. Мій батько, військовий, рано пішов з сім’ї, але завжди підтримував нас. Мама ж від самого початку своєї кар’єри поставила на перше місце державну службу.
Вона починала з низових посад, але завдяки своїй гострій хватці та незвичайній працездатності швидко піднялася. На сьогодні вона – Голова Обласного Відділу з питань Регіонального Розвитку, і її мрія – потрапити до Верховної Ради. Її життя – це зустрічі, брифінги, відрядження і постійний контроль над власним іміджем.
Будь-який побут, будь-яка рутина для неї завжди були пустим і ганебним заняттям. Вона ніколи не переймалася прибиранням чи затишком, не кажучи вже про готування. Наш холодильник завжди був наповнений делікатесами з дорогих супермаркетів, які не потребували готування, або ж якимось набором сирів та фруктів.
Якщо ж у мами не було часу на вечерю поза домом, вона могла перекусити просто йогуртом або ж бутербродом. Мені пощастило, що тітка Ольга, яка часто до нас приїжджала, обожнювала опікуватися мною і завжди готувала щось по-домашньому, привозила гарячі страви.
Може, саме тому я виросла людиною, яка шукає спокою і сенсу в створенні чогось відчутного, чогось справжнього. Після закінчення університету з червоним дипломом я зрозуміла, що мене не цікавлять ні фінанси, ні торгівля.
Мене буквально захопила кераміка. Я знайшла неймовірне задоволення в роботі з глиною, у створенні посуду, фігурок. Моя майстерня – це моя втіха. Я можу провести там усі свої вільні вечори і вихідні, забуваючи про все на світі, читаючи книги про глазурі та історію мистецтва.
Тепер у моєму житті є Богдан. Він – моя безумовна підтримка, і він обожнює користуватися моїми чашками і тарілками, які я створюю. Для мене ж створення затишного середовища для нас двох – це головне. Я не просто обмазуюся глиною, як каже мама, я створюю наш власний, особливий простір.
Мама ж постійно незадоволена. Її дратує не просто те, що я займаюся низькопробним мистецтвом. Її дратує сам факт того, що я присвячую себе чомусь неамбітному.
– Знову тут повно цього піску! Ти ж знаєш, завтра до мене приїжджає делегація з Києва! Квартира має сяяти! – вона з’являлася в моїй кімнаті, коли я саме чистила інструменти.
– Я приберу все до крихти, мамо. Я обіцяю, – я почала згортати поліетиленову плівку.
– Обіцяю? Ти мусиш не обіцяти, а працювати над тим, щоб бути корисною державі! Ти маєш бути на моєму місці через десять років, а не ліпити горщики!
Вона навіть намагається підкупити мене, щоб я покинула своє заняття. Вона регулярно дає нам гроші з умовою, що ми відвідаємо якийсь важливий світський захід. Вона хоче, щоб ми обмінювалися контактами, встановлювали зв’язки, а не сиділи вдома.
– Візьміть це! Я купила тобі нове плаття. Це закритий вечір, приїжджають інвестори. Богдан – молодий архітектор, а ти – його дружина! Ти повинна вміти подати себе! Хочеш мати свою студію? Ось, шукай інвесторів, а не сиди тут, наче п’ятирічна дівчинка!
Я ж вважаю, що так жити не можна! Я почуваюся, ніби в пастці, де мені постійно диктують, що є правильно, а що ні. Розумію, що це може прозвучати дивно, але я відчуваю провину за те, що я люблю свою глину. Я вже починаю комплексувати, що я недостатньо ділова чи амбітна.
Ми з Богданом не затворники. П’ятничні вечори ми проводимо на джазових концертах чи зустрічаємося з його колегами. Суботу присвячуємо собі, подорожуємо околицями Львова. Але неділя – це мій священний день, коли я повністю віддаюся творчості, щоб заготовити собі ескізи, виліпити нові форми, обпалити горщики.
Мама, звісно, намагається залучити мене і до своїх розумових хобі. Вона фанат шахів і постійно пропонує мені зіграти. А я, чесно кажучи, краще проведу вечір, слухаючи аудіокнигу про історію української кераміки. Або, що ще гірше для неї, займаюся вишиванням! Це для неї взагаті верх знецінення.
– Шахи тренують логіку, Аліно! Це тобі допоможе в будь-якій кар’єрі! – говорила вона, розставляючи фігури.
– Мамо, я краще вишию тобі серветку, – віджартувалася я якось.
– Вишиєш? Щоб заощадити гроші на подарунок? Ти не розумієш, ти просто знижуєш свою вартість! Мені не потрібна дочка, яка вміє тільки готувати чи вишивати! Це все обаблення!
Коли я чую це слово, в мене опускаються руки. Воно звучить, як вирок. Ніби все, що я ціную – затишок, творчість, спокій – це якийсь жахливий недолік. Хоча я розумію, що маю повне право на ці двадцять п’ять відсотків квартири, я вже не можу тут залишатися.
Ми з Богданом вже переглянули п’ять квартир і знайшли ідеальний варіант. Маленька, але зі світлим балконом, який ідеально підійде для моєї невеликої електричної печі, де я зможу обпалювати свої вироби, не боячись диму чи пилу.
– Богдане, я не можу більше. Вона знову сказала, що я застрягла. Я відчуваю, що вона мене ламає, – я плакала на його плечі.
– Ми йдемо. Крапка, – він гладив моє волосся. – Це її комплекси, не твої. Твоє мистецтво прекрасне, і я хочу, щоб ти працювала вдома, а не ходила в той банк. Ми винаймемо квартиру, нехай це і буде важко фінансово. Це ціна нашого спокою і твоєї свободи.
– Але ж це так нелогічно! Мати свою квартиру і знімати чужу! – я намагалася чинити опір.
– Логічно – це коли ти щаслива. А тут ти нещасна, – він був категоричним. – Це буде наш дім. Ти зможеш занести туди всі свої глини, всі свої столи. І вона туди не прийде з перевіркою іміджу.
Ми вже спакували наші валізи, я обережно перевезла свою маленьку піч та керамічний круг. Це був тихий, без зайвих емоцій переїзд, ніби ми просто їдемо у відпустку. Наша валіза з особистими речами була легка, а ось коробки з моїми виробами та інструментами – напрочуд важкі.
Ми поїхали, щоб створити свій простір, де мій чоловік цінуватиме мої земляні руки, а мої вироби не будуть називати дитячим бавленням. Я залишила свою частку квартири і пішла в орендоване житло, але, можливо, саме це і є справжній початок дорослого, незалежного життя.
Чи вартувала наша з Богданом свобода і мій душевний спокій цих щомісячних фінансових витрат? Як би ви діяли на моєму місці, маючи право на частину житла, але перебуваючи під постійним емоційним тиском?
