fbpx

Незважаючи на все, що робила впродовж життя моя свекруха, коли вона злягла, я доглядала її, як рідну людину. А в день святого Миколая Людмила Василівна подарувала мені свій натільний хрестик, який передавався їй у спадок. Вона була переконана, що після того, як не стало її сина, я відвезу її в будинок літніх людей. Все сталося на Старий новий рік. Свекруха вже нічого не говорила, лише плакала

Незважаючи на все, що робила впродовж життя моя свекруха, коли вона злягла, я доглядала її, як рідну людину. А в день святого Миколая Людмила Василівна подарувала мені свій натільний хрестик, який передавався їй у спадок. Вона була переконана, що після того, як не стало її сина, я відвезу її в будинок літніх людей. Все сталося на Старий новий рік. Свекруха вже нічого не говорила, лише плакала.

Так сталося в моєму житті, що я рано залишилася без батьків. Інші родичі проживали далеко і, можна сказати, взагалі не цікавилися моїм життям. Тому ще з юних років я звикла розраховувати лише на себе. Заміж я вискочила також дуже швидко. Вперше за багато років я відчула турботу, опіку та кохання близької людини.

Мені ще й дев’ятнадцять не було, як я опинилася в чужому будинку – свого чоловіка та його матері – Людмили Василівни. Наголошу, що мій чоловік Орест був набагато старший за мене. Коли я лише нещодавно закінчила школу, моєму чоловіку було вже 38 років. Але я на це не зважала. На той час мені було дуже добре.

Свекруха ставилася до мене дуже добре. Я багато знаю історій про “чорнороті” “другі мами”, але як же я здивувалася, коли почула, що моя ласкаво називає мене донечкою.

Мама Ореста, Людмила Василівна, шкодувала мене, не навантажувала домашньою роботою і дуже раділа, що її син нарешті “подорослішав”.

– Я б радив нам продати твою квартиру, а за ці гроші зробити в будинку ванну кімнату, якої нам так не вистачає, — не раз умовляв мене чоловік. – У твоїй однокімнатній квартирі місця буде мало. Та й маму свою я не можу залишити. Сама розумієш, вона вже у такому віці, що самій важко. А якщо ми житимемо разом у великому будинку, всім веселіше буде.

На жаль, мені не було кому підказати, що так чинити в жодному разі не можна. Адже квартира – це було єдине, що лишилося мені від батьків. Це було все моє майно та надія на майбутнє. Але я таки піддалася на вмовляння Ореста і погодилася продати квадратні метри, як любив казати мій чоловік.

Всю суму разом з конвертом я віддала прямісінько в руки чоловікові, а біля нього, як лисиця, стояла  свекруха і лише усміхалася, собі я навіть сто гривень не залишила.

З того часу ставлення до мене змінилося кардинально. Саме з цього моменту я більше не була для свекрухи милою донечкою. Вона дорікала мені, що я прийшла на все готове, живу за їхній рахунок і ні в чому собі не відмовляю. Здається, Людмила Василівна забула, що я заради їхнього благополуччя продала свою квартиру. Але свекруха постійно нагадувала мені, що я живу під її дахом і маю бути вдячна за те, що її син мене врятував тим, що взяв за дружину, інакше б я провела в дівках все своє життя.

Та й сам Орест став відноситися до мене так, ніби я дірка від бублика. Ти ще доволі юна, життя не знаєш, часто любив повторювати він. Тим часом я і працювала, і вдома допомагала, і на городі. Але коли пішла у декрет, стало важче терпіти закиди від свекрухи. Одне тішило – донечка. Усю себе я присвятила найдорожчій в світі людині.

Час минав, і мій чоловік через вік став погано себе почувати. Я доглядала його, але, не доживши до ювілею – 60-річчя, він покинув цей світ. Так наша дочка Єва стала напів сиротою. Натомість поруч завжди була ще його мати – Людмила Василівна, якій тоді було вже за 80.

Я й сама не зрозуміла, коли це затишшя в нашому будинку сталося, але факт залишається фактом. Звичним конфліктам настав кінець. Свекруха все більше мовчала, стала покірною і ні в чому мене не дорікала. Тоді я вперше від неї почула “дякую” за смачний борщ та вареники.

Лише згодом я зрозуміла, чому Людмила Василівна так різко змінила своє ставлення до мене. Одного дня з сумним обличчям вона запитала мене, чи збираюся я віддати її в будинок для людей похилого віку. Оскільки її сина немає, і тепер я тут господиня.

– Я розумію, ти зла на мене за все, що я робила тобі протягом того часу, відколи ти з’явилася в нашому домі. І навряд чи хочеш тепер бачити мене немічну поруч з собою, — повторювала свекруха.

– Бог всьому суддя. Я не маю права вас засуджувати. Я, як і ви, звичайнісінька людина, яка старалася все життя прожити гідно, – відповіла я. А потім чітко дала зрозуміти Людмилі Василівні, що ні в який будинок для людей похилого віку я її не відправлю. Тоді свекрусі вперше в житті стало соромно, і вона попросила у мене вибачення.

Не така я людина, щоб залишити немічну людину в такому віці напризволяще. Я доглядала її, як рідну людину. А в день святого Миколая, за все моє добро, Людмила Василівна подарувала мені свій натільний хрестик, який передавався їй у спадок ще від її бабусі.

– Зустрінеш гідну людину в своєму житті, навіть не думай – виходь заміж. Ти ще не в тому віці, щоб крапку на собі ставити. Буде в тебе хороша сім’я, краще, ніж була з моїм сином, – додала свекруха.

Може хтось скаже, що я була не мудра людина, але я переконана, що допомога людям в такому становищі, що б до того вони не робили, – це наш обов’язок як молодого покоління.

На самий Старий новий рік моя свекруха відійшла у інший світ. Я до останнього була поруч. Вона тримала мене заруку, і плакала.

В той момент я відпустила зі свого серця все погане…

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page