– Ні, домашні не проти, я у брата живу. Беруші з собою візьми, а то тут личинка вічно репетує, спати не дає.
Приїжджаю додому після народження донечки, а у нас – гості. Двоюрідний брат чоловіка Максим приїхав вступати до вишу. Добре, думаю, нехай, поки документи подає, поживе. Було неприємно, що мене не запитали, але я змирилася. Тим більше, як я думала, це ненадовго.
Доньці – тиждень від народження, я вранці сплю. Ця чолов’яга вісімнадцятирічна мене будить о сьомій ранку і заявляє:
– Я хочу снідати.
Я спросоння йому відповідаю:
– Сходи, кашу зігрій собі. Або пельменів звари, там в морозилці пачка має бути.
– Я не можу, я не знаю як. Мама сказала, ти мене годувати будеш, – каже Максик.
А я страшенно хочу спати – дочка прокидалася кожні дві години, як за розкладом. А такий рваний сон позбавляє сил геть.
– Максе, ти не маленький. Поклав в тарілку, сунув в мікрохвильовку, через три хвилини дістав і поїв. Нічого важкого.
Він пішов. Я заснула. Знову розбудив він мене через півгодини.
– Звари мені каву, – скомандував мені недоук.
– Не ходи до мене в кімнату, будь ласка, мені це неприємно. Хочеш кави – гугл тобі в допомогу.
– Але мама сказала… – почав він, та я одразу його перебила.
– Мені байдуже, хто і що тобі сказав. Я тобі не нянька. Вийшов звідси!
Перепрошую, але сплю я поруч з донькою практично в чому мати народила. Іноді скидаю з себе ковдру. І мені зовсім не хочеться, щоб цей молодик перебував у моїй спальні, поки я сплю.
Від нашого нашіптування прокинулася дочка, я встала, поміняла їй підгузник, і почала її годувати. І він знову приперся!
– Не можу свій зарядник знайти, дай мікро-usb.
Я тримаю на руках чмокаючу дитину, а він увійшов і вирячився! Тут я не стрималася і вигнала його, приставивши до дверної ручки стілець, для надійності. Дочка наїлася і заснула, я лягла поруч і тільки почала засипати, як мені подзвонила тітка чоловіка:
– Ось так ти проявляєш гостинність? Навіть кави хлопчикові налити не можеш! М’ясо дак вони взяли, а погодувати дитину не можуть! – почала волати вона в трубку.
– Лізо Василівно, я ще сплю. У мене – дитина малесенька, яку я годую, тому що він маленька. А вже, вибачте, Ваша 18-річна дитина цілком здатна погодувати себе сама. До речі, Ваше м’ясо Максим вчора сам і зжер. Всього найкращого! – я відключила телефон в надії виспатися.
До обіду дочка ще два рази прокидалася, потім сита і переодягнена засипала. Ходити було важко – самій народжувати мені було не можна, тому було планове кесарево. Я добрела до кухні і отетеріла: каструля з пригорілою кашею, на столі половина пачки вже розморожених пельменів, в раковині купа тарілок, хліб з крихтами на столі. Посеред цієї пишноти сидів Максик і тріщав по телефону:
– Так, зустрінемося. У мене переночуєш, якщо що. Ні, домашні не проти, я у брата живу. Беруші з собою візьми, а то тут личинка вічно репетує, спати не дає.
Образа і гнів накотилися на мене з головою: приперся в чужий будинок, не дає мені спати, влаштував срач і ще ображає мою дитину! Я постукала йому по плечу:
– Максе, доброго ранку.
Він злякано підскочив, буркнув у трубку:
– Я передзвоню. Люд, а ти чого прокинулася вже? Давно тут стоїш?
– Давно. І не треба кликати гостей в чужий будинок, тебе тут одного вистачає. Подзвони своїй матері і скажи, щоб вона зняла своїй личинці квартиру. Тут ти не залишишся. І кухню прибери за собою, будь ласкавий, я тобі не служниця.
– Я ж жартома, так ласкаво діточок називають: личинка, личиночка, – почав він виправдовуватися.
– Уяви собі, у мене є інтернет і я знаю, кого називають личинками. Дзвони матері! – я пошкандибала назад в спальню.
Увечері чоловік прийшов з роботи і накинувся на мене зі звинуваченнями: як я смію гнати бідного хлопчика.
– Скоро тітка Ліза приїде, розібратися хоче, чому ти її дитину ображаєш.
– Послухай, у мене немає ні часу, ні бажання обслуговувати 18-річну бліду неміч, яка себе навіть погодувати не в змозі. Я доглядаю за нашою дитиною. Він сьогодні обізвав нашу дочку «личинкою», ще й в гості когось запросив, з ночевлею. Як думаєш, це нормально? Звати гостей в чужу квартиру, де маленька дитина? І я впевнена – це тільки початок. Варто «хлопчикові» у нас обжитися, ми з тобою горя хапнемо. Я приймаю превентивні заходи: він повинен з’їхати і крапка, – пояснила чоловікові я свою позицію.
Максика ми здали його репетуючій матері з рук на руки. Не буду розписувати, як той цебер поводився, що ця жіночка на мене вивалила. Я в усьому винна: і голодом дитяточко морила, і увагу я йому не приділяла.
Закривши двері за верескливою жінкою і її синочком, я зітхнула з полегшенням.
До слова, мені цікаво, як вона взагалі додумалася відправити свою личинку в будинок, де скоро з’явиться немовля? Та ще й правила пристойності не пояснила? Ну людоньки, я ж права? Чи мала Максика на ручках носити?..
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
