Ні мій чоловік, ні його рідний брат, не піклувалися про стареньку маму в селі. Весь тягар, хоча я не назву це тягарем, ліг на мої плечі. Одного разу я принесла Марії Іванівні продукти, а вона попросила мене присісти з нею до столу. – Олено, мені тут важко одній. Я хочу продати цей будинок і купити однокімнатну квартиру в місті. Ти допоможеш мені з цим? – Я була в подиві, бо чому вона про це просила мене, невістку, а не рідних дітей. Та після, я все ж таки дізналася головну причину.
– Ти розумієш, що це не твоя мама? – різко кинув Семен, нервово відсуваючи чашку чаю.
Я мовчки подивилася на нього. Всередині все кипіло, але я знала, що якщо зараз скажу щось не те, цей вечір закінчиться ще гірше.
– Вона тобі нічого не винна, – продовжив він. – Ти чужа їй, так само, як і вона тобі. Доглядати за нею – не твій обов’язок.
– А твій? – не витримала я. – Ти востаннє коли з нею бачився, Семене? Чи хоча б дзвонив? Хоч раз питав, як вона там, сама у великому будинку?
Семен змовк. Але я не дала йому часу на виправдання.
– Вона твоя мама, не моя. Я приходжу до неї, допомагаю з продуктами, прибираю, хоча могла б цього не робити. Але якщо вона стане для мене чужою, то тоді хто ти для неї? Людина, яка згадує про неї двічі на рік – на день народження і на Різдво?
Семен опустив погляд. Він не любив, коли я зачіпала тему його матері. Але мені вже було байдуже. Я не могла більше мовчати.
Марія Іванівна, моя свекруха, залишилася сама в будинку, який колись був повний життя. Коли її чоловік пішов, а діти виросли, ця простора оселя стала нагадувати музей минулого. Вона майже не використовувала більшість кімнат, але продовжувала тримати їх у порядку, ніби чекала, що ось-ось двері відчиняться, і в них знову забіжать її сини. Але цього не ставалося.
Я приходила до неї частіше за всіх. Приносила продукти, допомагала з прибиранням. Я розуміла, що для неї кожен мій візит – як ковток життя, можливість поговорити, відчути, що вона ще комусь потрібна.
Одного разу Марія Іванівна сказала мені:
– Я більше не можу тримати цей будинок, Олено. Він мене виснажує. Рахунки величезні, кожен кут нагадує, що тут давно немає родини. Я хочу продати його й купити собі маленьку квартиру, де буде менше турбот.
Вона дивилася на мене з надією, ніби чекала схвалення. І я, звісно, підтримала її. Але розуміла, що Семен і його брат Ігор сприймуть це як зраду. Вони трималися за цей будинок, наче це була єдина ниточка, що поєднувала їх із дитинством. Вони не думали про матір. Лише про власні спогади.
Я знала, що попереду нас чекає непроста розмова.
Марія Іванівна вирішила сказати про своє рішення за вечерею, коли обидва сини були в неї вдома.
– Я продаю будинок, – спокійно сказала вона, подаючи їм суп.
Ігор ледь не впустив ложку, а Семен витріщився на неї так, ніби вона щойно повідомила, що збирається переїхати в іншу країну.
– Що? – вирвалося у Семена.
– Ви жартуєте? – додав Ігор.
– Ні, – спокійно відповіла Марія Іванівна. – Я вже прийняла рішення.
– Ти не можеш цього зробити! – гаркнув Ігор. – Це наш дім! Наше дитинство! Тут усе наше життя!
Марія Іванівна ледь помітно посміхнулася.
– Ваше дитинство залишилося позаду. Ви живете своїм життям, а я залишилася тут сама. Чому я маю мучитися заради ваших спогадів?
Семен поклав ложку й запустив пальці у волосся. Він нервував.
– Мамо, це нерозумно. Куди ти підеш? В якусь тісну квартиру?
– У свою квартиру, де мені буде комфортно, – відповіла вона.
– Це все через неї, так? – Семен кинув сердитий погляд у мій бік. – Це Олена тобі цю ідею в голову вклала?
Я глибоко вдихнула.
– А може, справа не в мені, а в тому, що ти не хочеш бачити правду? Мама втомилася жити в цьому будинку сама, але вам легше думати про себе, ніж про неї.
Семен і Ігор мовчали. Їм було нічого сказати.
Того вечора Марія Іванівна заснула спокійно. Вперше за довгий час.
Коли настав день переїзду, Семен і Ігор навіть не прийшли попрощатися з будинком. Їм здавалося, що якщо вони не будуть цього бачити, то зможуть удавати, що нічого не сталося.
Нову квартиру ми обставили швидко. Вона була світлою, затишною, з балконом, що виходив у парк. Я бачила, як у Марії Іванівни з’явився блиск в очах, коли вона вперше за довгий час сіла за новий кухонний стіл, зробила ковток гарячого чаю й тихо сказала:
– Я більше не відчуваю, що тягну на собі тягар.
Я усміхнулася. Вона заслуговувала на цей спокій.
Семен і Ігор знадобилося кілька місяців, щоб змиритися. Спершу вони відмовчувалися, потім зрідка телефонували, а згодом почали приходити в гості. Вони зрозуміли, що втратили не будинок, а лише ілюзію минулого. Родина залишилася, просто вона стала трохи іншою.
А тепер скажіть, чи часто ви тримаєтеся за щось лише тому, що боїтеся змін? Чи готові ви відпустити минуле, якщо воно вже не приносить вам радості?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
