Ні, ну ще й лабрадор її на мою голову! До всіх цих нескінченних родичів. Так, ми живемо в квартирі свекрухи, але Лідія Іванівна сама нас вмовила, аби ми швидше зібрали на власне житло.
Уже 6 років ми з Романом, дітьми, свекрухою і його сестрою мешкаємо разом у орендованій квартирі. Бо в моїй однушці з мамою ми б не помістилися, а винаймати окрему квартиру з чоловіком і дітьми не виходить фінансово, оскільки у Роми не стабільна робота.
І все добре, сім’я хороша, свекруха і їсти приготує, і з дітьми всі свої вихідні дні сидить, бо я вийшла на роботу. Але сил моїх немає вже, от щиро кажу.
Я мовчу, а потім все ж таки висловлюю, начебто легше стає на короткий час, але нічого не міняється. Я Романа люблю, але він відкрив свій бізнес років п’ять років тому, і справа грошей особливо не приносить.
Ну якщо скажу, що мені дуже потрібні гроші на дітей, то принесе, а працює до 11 вечора щодня, вихідні – максимум три на місяць, я його не бачу, діти також.
Говорю про це Роману постійно: що це не правильно, що діти без батька ростуть і так далі, а у відповідь – “я постараюся”. Здоров’я у нього з цією роботою похитнулося, перестав доглядати за собою, всі мої прохання потрібно нагадувати по кілька разів, інакше він просто забуде.
Мене все більше не влаштовує жити ось так в орендованому житлі. тому я, щойно народила другу дитину, відразу вийшла на роботу, щоб відкладати на квартиру, бо всіх інших все влаштовує.
І ось вишенька на торті – завели вони недавно собаку, лабрадора, хоча я була проти, бо прибираю в оселі за всіма в основному я, ця шерсть по всьому будинку. Купили вони бігову доріжку, про яку я сказала, що це – не потрібна річ, краще абонемент собі купіть в зал.
Але мене не чують і не слухають, різні життєві позиції, вони живуть сьогоднішнім днем, а я живу, маючи мету – квартиру, і йду до неї. Та чи втілю я її, маючи справу з такою родиною?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
