Багато їх опинилося на одній жилплощі: Аркадій з дружиною, дочка з чоловіком в очікуванні поповнення, його старіюча мама зі слабким здоров’ям… Ремонт у двох кімнатах молодят, постійний розгардіяш, гуркіт-стукіт… Одну з кімнат, в якій раніше і жила Станіслава Василівна, віддали молодим, щоб у них дві було, а бабусю виселили в прохідний передпокій. І їй там було не затишно, і іншим не зручно ходити повз неї весь час…
Дочка Аркадія Маринка – в положенні, скоро малюк народиться. Треба з ремонтом встигнути. Дружина втомлюється, все її дратує, особливо – його мама, за якою догляд потрібен, а в Лесі самої – робота, город, хазяйство… Всі в родині – зморені? pнервовані, виснажені. Особливо – Леся й мама. Та й Маринка з животиком своїм. А скоро ж маля народиться…
Дивився на це Аркадій, і не бачив виходу. Підказав знайомий.
– Дружина в мене в такому будинку працює медсестрjю. Нормальні умови там, старі доглянуті, спілкуються там з собі рівними і молодим не заважають. Платити прийдеться, але ж наскільки вам всім легше стане!
..У Станіслави Василівни тих речей – маленький клуночок. Аркадій не міг на це дивитися. Хотілося, як маленькому хлопчикові, розридатися, кинутися до мами, притулитися до неї і саму її, сухеньку, притулити до себе, наче дитину. Та він стримувався, вмовляв себе: так для всіх краще. Та й вони ж домовилися: це – тимчасово. Поки ремонт, поки малюк трішки підросте. І вони заберуть бабусю назад додому, а поки що часто її відвідуватимуть, на свята додому забиратимуть.
Легше дійсно стало, особливо Лесі. Аркадій бачив це і тим виправдовував себе. До Станіслави Василівни їздили, але не так часто, як хотілося б, інший район все ж, та й роботи вічно, якихось справ нескінченних…
Два роки минуло, і Аркадій все таки сказав дружині:
– Забираємо маму назад. Вона слабшає, не прощу собі потім, якщо вона там, а не біля нас, піде у вічність.
Леся розуміла чоловіка, хоч і не хотілося їй знову цих зайвих клопотів зі свекрухою. Малий он бігати почав, око та око за ним треба, а Маринка вже працювати з комп’ютера почала. Ну та що поробиш, сваритися з Аркадієм через свекруху не збиралася, погодилася.
Поїхали всі разом за Станіславою Василівною – хотіли старенькій сюрприз зробити.
Довгий коридор, просочений запахом хлору, фарбовані синім стіни… Ось двері в бабусину кімнату, знайомі двері, всі вони тут по кілька разів були.
Старенька здивовано подивилася на рідних. Відклала в бік пензлик, повільно встала з-за мольберту, який стояв прямо посеред маленької, дуже скромно обставленої кімнатки, яку вона ділила з сусідкою Мартою Іванівною. Та лежала на своєму ліжку, спостерігаючи, як малює Станіслава Василівна, але коли до кімнати влився з коридору цей натовп, Марта Іванівна делікатно вийшла.
– Мамочко, ми по тебе! – радісно вимовив Аркадій. – Я ж говорив, що це – не назавжди, збирай мерщій речі, ми тобі допоможемо!
Станіслава Василівна якусь хвилину мовчала, розглядаючи їх. Свою родину… А потім промовитла те, чого вони зовсім не очікували:
– Ні, синочку, – твердо сказала Станіслава Василівна. – Додому я не поїду. Мій дім тепер тут. І… моя родина. Але вас всіх я завжди дуже рада бачити! Не вмовляйте,- випередила вона сина. – Рішення моє тверде і остаточне.
Аркадій дивився на старенькі стіни, на стареньку маму: ну як так?.. Як же він шкодував, що два роки тому привіз її сюди…
Вони посиділи, поговорили. Малий Назарчик на коліна до бабусі Стасі заліз, а потім плакав і пручався, не хотів йти від старенької, іграшку свою улюблену, баранця, навіть подарував щоб бабуся не нудьгувала.
Коли вже вийшли у довгий коридор, щоб повертатися назад без бабусі, побачили за кілька кроків сивого дідуся, що крокував до дверей, які щойно за ними зачинилися. То 77-річний Степан Петрович йшов подивитися, що там за нове диво з’являється з-під пензля його Станіслави…
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без згоди автора суворо заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
