– Ні, синок, ти той плов їсти не будеш. В смітник я його викидати не буду, хай Лідка твоя сама їсть, раз така розумна. Ну а ти в мене голодним сьогодні не залишишся, зараз я замовлю піцу і щось нашвидкоруч приготую Златі, – сказала я Івану, а невістка в той час стояла і “макітру чухала”. Зрозуміла, що не правильно чинить, але поки я її носом не ткнула, сама не догадалася.
Ви не подумайте, я хороша свекруха й живемо ми окремо. Але цього разу син подзвонив, каже: “Мамо, Лідка розхворілася”.
У них донечка, Златі ще й двох рочків немає, тож я після роботи чимдуж примчала. Заходжу на кухню – бачу, невістка хитається, бліда, але стоїть над казанком. Вона ж не здорова, а плов готує. Мене найбільше вразило, що вона облизала ложку й знову опустила її у страву. Ну як же так?
– Лідусю, – кажу їй спокійно, хоч усередині все закипіло. – Тобі варто лягти, я вже тут, допоможу. Замовимо щось поїсти, а вранці сама приготуєш, коли полегшає.
Вона тільки зітхнула й промовчала. Потім Іван прийшов із кімнати, дивиться: я плов відсуваю на край плити. Він знизав плечима:
– Мамо, я їй казав, щоб відпочивала, та вона вперлася: “Не буду, треба приготувати”.
– От і результат. Добре, що я вчасно прибула, – відповіла я. – У мене аж волосся дибки стало, як уявила, що ти можеш підхопити цю заразу. Мало нам Златки, якій догляд потрібен, ще й ти ляжеш?
Невістка стояла мовчки, ніби їй і незручно, і прикро. А мені ж не лютувати хотілося, а пояснити, що так робити – неправильно. Я глянула на Ліду й обережно взяла її за руку:
– Дивись, ти реально погано себе почуваєш. Іноді найкраще, що можна зробити, – це звернутися по допомогу. Не треба героїзму, коли є кому підстрахувати.
– Я зрозуміла, – прошепотіла вона. – Не хотіла бути тягарем.
– Який там тягар, – махнула я рукою. – От просто скажи: “Мені потрібно полежати”. І все. Це ж нормально.
Тоді я вирішила швидко взяти ситуацію під контроль. Взяла телефон, замовила піцу. Доки ми чекали на доставку, дістала з їхнього холодильника овочі та почала нарізати на салат. Водночас зварила легкий супчик – не так уже й важко, аби Іван поїв нормально, а не заразився.
Коли піцу привезли, Ліда, відчуваючи голод і втому, зітхнула з полегшенням. Іван покликав її до столу, та я наполягла:
– Ні, краще ти їй сам занеси шматочок. Якщо вона з гарячкою, хай полежить у кімнаті, побуде в теплі.
Іван погодився. Я ж продовжила готувати. Незабаром ми втрьох сіли за стіл: Іван із супом та салатом, я перекусила маленьким шматочком піци й проконтролювала, щоб і в Лідки їжа була. Оті п’ять хвилин за столом дали змогу видихнути й зрозуміти, що все владнається. Головне – здоров’я родини.
– Мамо, – спокійно почав Іван, – ти ж не дуже на Ліду сердишся? Вона просто хотіла як краще.
– Можливо, – зітхнула я. – Але здоров’я не жарт. От навіщо дражнити долю? Тим більше ви завжди можете попросити мене чи мою сестру… Та будь-кого! Зараз стільки служб доставки: і готова їжа, і ліки. Тож не треба доводити все до крайності.
– Зрозуміли, – кивнув він. – І вибач, що довелося тобі їхати сюди після роботи.
Коли все було більш-менш під контролем, я сказала, що піду додому. Ліда виглянула зі спальні, змарніла, але трохи підбадьорена, подякувала. Я глянула на неї пильно:
– Головне, пий багато рідини, лежи й одужуй. Іван тобі підсобить. Як щось – кличте, без вагань.
– Домовилися, – сказала Ліда, а в голосі було щире полегшення.
Виходячи за поріг, я ще краєм ока помітила той казанок із пловом. Певно, Ліда сама його доїсть або вже викине згодом, якщо схаменеться. Але мені головне було, щоб син і онука не постраждали. Взувшись, я посміхнулася Іванові на прощання:
– Тримайтеся, мої дорогі. Завтра наберу, перевірю, чи все гаразд.
– Та все буде добре, – відповів він.
І я пішла, думаючи собі, що молодим треба іноді дозволяти помилятися – і самим виправляти свої промахи. А ви як гадаєте – чи варто було одразу обірвати цю ситуацію на корені, чи все-таки дати їм урок для майбутнього?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
