Тишу квартири порушив дзвін будильника. З-під ковдри висунулась рука, щоб зупинити цей гомін. Ні, це не будильник… Звук ставав дедалі голоснішим. Настя вже почала розуміти, що це дзвонить мобільний і швидкими рухами, наскільки вони можуть бути швидкими у людини, яка практично спить, почала нишпорити по тумбочці.
– Алло? – пробурмотіла сонним голосом у слухавку.
– Привіт! Як твої справи?
Мовчання.
– Мені раптом до неможливого захотілося почути твій голос, він у тебе з хрипотою, коли ти тільки прокидаєшся. Вибач, не втримався.
– Це все, що ти хотів сказати?
– За вікном йде дощ…
– Це все?
Пауза.
– Так.
– Тоді до побачення, а точніше прощай. І щоб у тебе не виникало більше такого бажання, будити мене вночі, я запишу свій голос на диктофон і надішлю тобі поштою.
Настя поклала трубку і відкинулася на подушку. Та тепер їй не заснути. Навіщо Богдан зателефонував? І серце, як зрадник, раптом відразу нагадало про себе, коли здавалося, що воно вже просто виконує функції, які були закладені йому спочатку – підримувати життя. Тук. Тиша. Тук-тук. І знову тиша. Тук-тук-тук.
Ні, це невиносно. Настя встала з ліжка і побрела на кухню, щоб налити собі зелений чай, він завжди заспокоював її.
Вона поставила чайник на плиту і почала чекати, коли він закипить. Її погляд упав на вікно. Дощ.
Крапельки застукали по склу, і в них звучав до болю знайомий, до болю рідний і коханий голос: «Коли йтиме дощ, знай, я завжди згадуватиму про тебе, скільки б кілометрів чи років нас не поділяли.» Та це було давно, здається в іншому житті.
Вона притулилася до холодного скла, начебто воно могло охолодити її душу, викреслити з життя ті спогади.
Чайник закипів. А вона все стояла біля вікна, дивлячись у далечінь, де були дощ та її щастя. Якби не було бар’єру, краплинки дощу на склі та сльози на її обличчі стали б єдиним цілим, змішалися б. Нарешті вона відірвалася від скла і відвернулася від вікна. Вимкнувши чайник, Настя попрямувала до кімнати. Останній дзвінок. Кнопка виклику. Гудок. Ще гудок. Три. Чотири.
– Алло?! – відповів чоловічий голос.
– Ти знаєш, а на вулиці дощ.
– Я не можу жити без тебе.
– А я без тебе та дощу.
– І дощу.
Хіба мають значення помилки минулого, коли дві душі сповнені коханням одне до одної?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
