Ні, зі здоров’ям у мене, слава Богу, все гаразд. За обідом запросто дві тарілки борщу «умовляю», пару порцій другого та ще, як кажуть, можливості маю. Я не з боязких, від дівчат не ховаюся. Це вони мене уникають. Бувало, прийдеш на пляж, а вони в мій бік кивають, сміються, і знайомитися не бажають. А мама їх ще й виправдовує: “Вони ж не собачого роду-племені, на кістки не заряться”.
І так мені якось стало за себе прикро, що вирішив, не відкладаючи, зайнятися своєю зовнішністю. Купив книгу про йогів. Почав годинами, до зелених бісиків в очах, простоювати на голові. Один результат – плеш на потилиці з’явилася.
Проте здаватися я не поспішав, бо з’явилася в нашому місті заїжджа знахарка, яка прославилася тим, що з людини порчу знімає. За її порадою мама цілодобово пригощала мене марганцівкою. Після цього я вирішив залишатися у вигляді, як природа сотворила. Заспокоївся. На душі стало якось радісно. І тут мені потрапила на очі брошурка про Порфирія Іванова, про його «Дєтку».
Прочитав та зрозумів – це для мене. Став дуже ввічливим, з усіма знайомими та незнайомими вітаюся. Люди такій моїй вихованості дивуватися почали. Усміхаються у відповідь. А напарник на роботі підозріло так запитує: Що це з тобою? У борг, чи що, хочеш попросити?»
А потім трапилася зі мною безглузда історія.
До холодної води з душу та прогулянок босоніж я, згідно з «Дєткою», абияк притерпівся. Потім у морі вирішив почати занурюватися, незважаючи на пізню осінь. І ось якось на світанку приходжу на пляж. Там – ні душі. Одяг сунув під пеньок, що прибоєм на берег викинуло, і у воду! Вже й обдало! Але нічого, плаваю, згідно з «Дєткою», намагаюся радіти.
Минуло хвилин десять. Глянув на берег і обімлів – на пеньку, не підозрюючи про те, що там мій захист від довкілля зберігається, сидить симпатична дівчина і книжку читає. Мене від такої ситуації аж затіпало. Сиджу на мілководді, мерзну неймовірно і стратегію поведінки розробляю.
Дивлюсь, віддалік купа сміття. Велика така. Я туди – прикриття собі якесь пошукати. Бачу, трохи осторонь – старий солом’яний капелюх валяється. Швидко вискакую, очей з дівчини не спускаю, хапаю рятівне «сомбреро», прикриваюся і крокую зі спокійною совістю до неї.
А дівчина сидить, читає. Я ввічливо, по «Дєтці», крізь зубний дріб вітаюся, вона у відповідь радісно посміхнулася. Я вирішив для пристойності спочатку розмову зав’язати:
– Про що таке цікаве читаєте?
– Та ось, – відповідає, – про телепатію.
– Ага, то ви думки, мабуть, відгадувати вмієте.
– Трошки можу, – відповідає вона і світиться просто вся від веселості.
– Ну тоді відгадайте, про що я думаю?
– Це не складно. Ви думаєте, що у капелюха, яким ви прикриваєтеся, є денце, а його немає.
Ох, і сміялися ми. Після цього – коли я вже одягнувся – познайомилися. Зустрічатися почали. Звісно, часто на пляж гуляти ходили. І днями я зрозумів, що Ліля справді мої думки читає. Сіла моя «ясновидяща» на той самий пеньок, я поруч на пісочку примостився. Відчуваю – душа співає.
І говорю: «Я тебе люблю». А Ліля зовсім не здивувалася, ніби й так це знала.
Днями ми заяву на розпис подали.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
