fbpx

– Нічия… – Так не буває! У всіх стареньких тітоньок… – Максику, – осмикнула я його. – Нехай говорить, – посміхнулася співрозмовниця синочкові. – У всіх стареньких тітоньок є онуки! Ось у мене теж є дві бабусі. Одна далеко-далеко, а інша тут. Тільки вона весь час в роз’їздах і пошуках благовірного! “Ось же маленький капосник – підслуховував нашу з Вовою розмову про мою матір!”. І як же вдячна їй за цю щиру турботу, за її непосильну працю, за її величезні серце і душу!

Нашій родині пощастило, що ми зустріли цю чудову жінку. Сьогодні ні ми з чоловіком, ні наші ненаглядні діти Марійка і Максим не уявляємо свого життя без цієї жінки. Вона поруч з нами ось вже двадцять років. Рік тому їй виповнилося сімдесят п’ять.

На ювілеї наш син Максим сказав тост:

– Дорога бабусю! Хоча тобі сьогодні “стукнуло” далеко не вісімнадцять, мушу попередити: і не сподівайся піти на заслужений відпочинок. Скоро будеш няньчити моїх дітей! – він засміявся і повернувся до нас з чоловіком:

– До речі, найдорожчі батьки, я одружуюся!

Ми оніміли, а літня жінка розплакалася:

– Онучку, сонечко моє, я вже не впораюся, стара зовсім!

– Не вигадуй, бабусю! Впораєшся, ще й як!

– А потім, бабусенько, і моїх! – додала Марійка. – Правда, заміж поки що не збираюся!

Максим пересів ближче до старенької, обійняв за плечі почав щось говорити на вухо.

А я згадувала ті далекі дні, коли ми познайомилися.

Після появи на світ нашого первістка я змогла відсидіти в декреті тільки належний час – три роки. І все. Далі стало ясно, що, якщо не вийду, втрачу улюблену роботу. Стало зрозуміло про няню, оскільки малюк ріс хворобливим.

Куди ми тільки з Володимиром не зверталися в пошуках нянечки. Приходила одна, друга, третя… Але все не те. Не подобалися вони мені.

У чоловіка батьки живуть далеко, та й на руках у них була старенька прабабуся, а моя маман заявила:

– Оленко, ти що?! Я ще молода жінка і занапастити себе через твої проблеми не збираюся!

Я не образилася, ні. Прекрасно знала, що мама ніколи і ні за яких обставин не відмовиться від особистого життя, а саме – від чергових пошуків чергового чоловіка.

На цю не стару ще інтелігентного вигляду жінку звернула увагу якось в парку, де ми гуляли з Максимком. Точніше, це він сам, як любив підкреслювати згодом, «її знайшов». Вона сиділа на лавочці і задумливо перегортала книгу. Максим сміливо підійшов до незнайомки і запитав:

– А ти чия бабуся?

Запитання було цілком нормальне, адже навколо гралося багато інших дітей. Жінка сумно посміхнулася і відповіла:

– Нічия… – Так не буває! У всіх стареньких тітоньок…

– Максику, – осмикнула я його.

– Нехай говорить, – посміхнулася співрозмовниця синочкові.

– У всіх стареньких тітоньок є онуки! Ось у мене теж є дві бабусі. Одна далеко-далеко, а інша тут. Тільки вона весь час в роз’їздах і пошуках благовірного! «Ось же маленький капосник – підслуховував нашу з Вовою розмову про мою матір! А слово запам’ятав по-своєму!» – зрозуміла я.

– А я – нічия бабуся, – сумно відповіла жінка.

– Що, лелека нікого не приніс? – поцікавився синочок, який ще не розбирався в тонкощах дітонародження.

– Ні…

– А в капусті шукала?

Жінка посміхнулася Максиму.

– Тільки в дуплах дерев не дивись! – зі знанням справи продовжував Максим. – Тато говорив дяді Колі, що хороших дітей знаходять у капусті або лелека приносить, а цих… як їх… Мамо, як вони… ці… називаються? Знаходять в дуплах дерев.

– Припини! – почала я, а жінка розсміялася.

– Згадав! Дятли!

Відтоді по неділях ми часто зустрічалися в парку. Незабаром почали вітатися, спілкуватися.

Я вже багато знала про Катерину Степанівну.

Її мати була владною жінкою і не дала їй вийти заміж, поставивши перед фактом: «Будеш мене доглядати!»

Через кілька років після того, як матері не стало, наша нова знайома, яка виявилася вчителькою української мови та літератури, вийшла на пенсію.

Якось я поскаржилася Катерині Степанівні, що не можу знайти няню для Максима. Слово за слово, і літня жінка вирішила спробувати себе на новому терені – на саму пенсію все одно не прожити.

Максим, ще напівсонний, вийнятий з ліжечка о пів на сьому ранку, потрапляв в ласкаві руки бабулечки Каті, як він її називав. Вона була ніжна і ласкава, поводилася з нашим хлопчиком, як з найдорожчою дитиною в світі. Чого мені коштувало іноді забирати його додому від неї! Катерина Степанівна ніколи не ставилася до виховання Максима як до роботи: вона просто його любила як рідного. Могла заборонити нам тягти малюка в гості на інший кінець міста, тому що це ми їдемо відпочивати, а «дитина тільки втомиться від дороги». І я її слухалася. І як же вдячна їй за цю щиру турботу, за її непосильну працю, за її величезні серце і душу!

Я поверталася за північ, а мій синочок спокійно сопів під боком бабусі Каті. І ми з нею ще торгувалися: будити або не чіпати сплячого малюка.

Через три роки народилася Марійка, і так у бабусі Каті з’явилися чужі рідні внуки. І знову велика частина турботи про мою доньку лягла на плечі Катерини Степанівни.

Максу було десять, коли ми відправили його в спортивний табір недалеко від міста. Якось увечері в суботу подзвонила Катерина Степанівна.

– Володю, у тебе машина на ходу? – поцікавилася вона.

– Так, а що?

– Добре. Завтра поговоримо.

Вранці – стук у двері. Сонна, я пішла відкривати – бабуся Катя на порозі. Скомандувала:

– Так. Збирайтеся! Їдемо Максима провідати!

– Так гостинців же відвезти треба…

– Звісно. Я пирогів напекла, вареників наліпила, сирників насмажила.

– А мені? – капризно поцікавилася Марійка.

– І тобі теж, радість моя! – старенька лагідно погладила доньку по голові. – А як же!

Чесно кажучи, було трохи прикро, що не нам, а бабусі Каті син написав лист з табору, але очі тітки Катерини світилися такою любов’ю, що мимоволі сльози наверталися.

Поки ми одягалися, вона зачитувала нам лист сина. Ось тоді-то Володя її і сфотографував!

Радості Максима не було меж! Він з апетитом наминав «всякі бабусині смаколики», і з набитим ротом ділився враженнями.

…Коли син одружився і з’явилася на світ його дочка, зустрічати їх з відділення пішли ми всі: я, чоловік, молодий татусь, Марійка і, звичайно ж, бабуся Катя. Старенька витирала сльози, що градом лилися по її зморшкуватих щоках, і не могла відірвати погляду від малятка.

– Бабцю, а чому ти не питаєш, як ми назвемо спадкоємицю? – з посмішкою поцікавився Максим.

– А як?

– Катрусею! На честь моєї найулюбленішої і рідної бабусі! – Макс обійняв Катерину Степанівну, яка здригалася від сліз радості.

Нещодавно ми купили будинок в передмісті. І, звичайно, запропонували бабусі Каті переїхати до нас, благо місця вдосталь.

– А я вам не заважатиму? Я ж насправді вам не рідня…

– Ну що ти! Ти наша найрідніша бабуся! – Макс дивно шмигнув носом. – Та й Катю-молодшу хто буде виховувати? Казки їй розповідати, читати вчити? Мамі нашій ніколи: у неї робота! А там, дивись, сестричка спадкоємцями обзаведеться! Бабусю Катю, може, ти без нас і обійдешся, але ми без тебе точно не зможемо!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page